
Нещодавня зустріч Дональда Трампа й Володимира Путіна викликала активну реакцію міжнародної спільноти. Попри відсутність проривних домовленостей, західні лідери одразу озвучили позиції, які багато в чому віддзеркалюють їхні національні інтереси та внутрішньополітичні реалії.
Німеччина: прагнення до стабільності у Європі
Федеральний канцлер Фрідріх Мерц підкреслив, що безпека України нерозривно пов’язана з безпекою Європи. Така позиція обумовлена кількома факторами. По-перше, Німеччина прийняла найбільшу кількість українських біженців серед країн ЄС і тому зацікавлена в деескалації. По-друге, економіка Берліна залежить від безперервної торгівлі та інвестицій у Центральній і Східній Європі. По-третє, Мерцу необхідно утримати баланс між прихильниками жорсткої підтримки України та бізнес-лобі, яке втомилося від санкцій. Його жорсткі заяви демонструють, що Німеччина прагне залишитися ключовим гравцем у формуванні європейської безпекової архітектури.
Франція: скепсис щодо Росії
Президент Еммануель Макрон застеріг, що Москва традиційно не виконує своїх зобов’язань. Цей скепсис є наслідком попередніх дипломатичних ініціатив, коли Франція брала участь у «нормандському форматі», але результату досягти не вдалося. Усередині країни Макрон стикається з критикою як з боку правих, які вимагають більшої жорсткості, так і з боку лівих, які закликають до діалогу. Тому його меседж спрямований на демонстрацію твердої позиції, що має на меті зберегти авторитет Парижа в ЄС і зміцнити імідж Франції як «європейського балансира».
Велика Британія: демонстрація трансатлантичної єдності
Прем’єр-міністр Кір Стармер заявив, що бачить у кроках США шанс на кінець війни. Лондон після Brexit активно шукає способи зберегти міжнародний вплив, і українське питання стало вигідним інструментом для підтвердження ролі Британії як головного союзника Вашингтона. Усередині країни Стармеру важливо показати, що британська політика залишається глобальною, а не лише обмеженою внутрішніми проблемами. Активна риторика на підтримку України також відображає прагнення Британії залишатися «провідником жорсткої лінії» у Європі.
Італія: баланс між союзниками та власною енергетичною безпекою
Прем’єр-міністр Джорджія Мелоні назвала результати зустрічі «проблиском надії». Для Риму така позиція є логічною: Італія залежна від стабільності постачання енергоносіїв і гостро відчуває загрозу міграційних потоків із півдня, які посилюються через війну. Водночас Мелоні прагне показати себе відповідальним гравцем у ЄС і НАТО, не руйнуючи єдності Заходу. Тому вона поєднує помірковану риторику з підтримкою санкцій та військової допомоги Києву.
Європейський Союз: потреба в єдності
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн та високий представник ЄС Кая Каллас наголосили на необхідності жорстких гарантій для України. Для Брюсселя це не лише зовнішньополітичний виклик, а й питання внутрішньої стабільності блоку. ЄС прагне уникнути поділу між країнами, які готові до компромісів із Москвою, та тими, хто виступає за максимальний тиск. Риторика фон дер Ляєн і Каллас була спрямована на консолідацію позицій: з одного боку — чітка підтримка Києва, з іншого — сигнал Москві, що простору для розколу ЄС немає.
Україна: боротьба за суб’єктність
Президент Володимир Зеленський оголосив про намір продовжити переговори у Вашингтоні. Його головне завдання — не допустити ситуації, коли долю України вирішуватимуть без її участі. Це пояснює його активність у дипломатичній площині та прагнення залишатися рівноправним учасником процесу. Для внутрішньої аудиторії Зеленський таким чином демонструє, що Україна контролює власний політичний курс і здатна впливати на світовий порядок денний.
Підсумок: розбіжності та єдність
Коментарі світових лідерів показали: попри різні формулювання, у центрі стоїть однакове розуміння — будь-який мир має враховувати інтереси України. Для Німеччини та Франції це питання європейської безпеки, для Британії — трансатлантичного лідерства, для Італії — енергетики й стабільності на півдні, для ЄС загалом — єдності блоку. Трамп використовує тему миру у власній кампанії, тоді як Зеленський бореться за те, щоб Україна не перетворилася на об’єкт переговорів без права голосу.
Загалом реакції свідчать: дипломатична ініціатива США дала поштовх до нових обговорень, але фундаментальних змін поки що не принесла. Риторика світових лідерів демонструє підтримку Києва, але також виявляє страхи й інтереси кожної окремої країни. Тому перспектива миру залежатиме не лише від готовності Москви до реальних поступок, а й від здатності Заходу залишатися єдиним у своїй стратегії.