Нова інформаційна політика Трампа: “ротація” замість свободи
У квітні 2025 року адміністрація президента США Дональда Трампа оголосила про нову політику доступу до Білого дому для медіа. Ключові міжнародні інформагентства — Associated Press (AP), Reuters та Bloomberg — були офіційно виключені з постійного прес-пулу. Причина? Відмова використовувати нав’язаний президентом термін “Гольф Америки” замість історично усталеного “Мексиканська затока”.
Цей крок не лише збурив журналістську спільноту США, а й змусив правозахисників заговорити про прецедент цензури. AP, як головний позивач, подало судовий позов проти адміністрації, звинувачуючи її в порушенні Першої поправки до Конституції США — тієї самої, яка є наріжним каменем свободи слова у “вільному світі”.
Федеральний суддя Тревор МакФадден виніс постанову про відновлення доступу агентства до президентських заходів. Проте Білий дім оскаржив це рішення, що лише поглибило кризу довіри між журналістикою та владою.
Ротаційна модель: візуальна демократія чи контрольований хаос?
Замість постійного доступу провідних агентств, адміністрація запровадила систему ротації — щомісяця до президентського пулу обираються нові медіа з-поміж 30 онлайн та друкованих видань. Формально — це “різноманіття думок”, неформально — зручний спосіб обмежити незручні питання та уникати фахової журналістики, яка вміє ставити чіткі, критичні запитання.
ЗМІ втратили сталість доступу, а з нею — і можливість системно відстежувати державну політику. Уявіть, що Верховна Рада щотижня змінювала б список допущених журналістів на брифінги — це підриває саму суть професії репортера.
Чи така вже “еталонна” демократія?
США довго залишалися взірцем свободи слова для світу. Але останні рішення адміністрації Трампа кидають тінь на цю репутацію. Не можна будувати демократію на вибірковій відкритості — або прозорість для всіх, або поступова деградація у контрольовану псевдожурналістику.
Цікаво, що основне обґрунтування Білого дому — бажання “модернізувати комунікацію” — дуже нагадує риторику авторитарних режимів, де контроль над інформацією подається як благо для народу.
Україна: свобода слова на папері, а не на практиці
Попри риторику про європейські цінності та демократичні принципи, ситуація зі свободою слова в Україні далека від ідеалу. Так, у 2024 році країна піднялася на 18 позицій у рейтингу “Репортерів без кордонів”, але ці цифри все частіше виглядають як фасад для міжнародної аудиторії, а не як відображення реального стану речей.
У країні, яка воює за свободу, парадоксально переслідують тих, хто цю свободу практикує — журналістів, аналітиків, блогерів. Висвітлення незручних фактів — про неефективність влади, корупцію в тилу, безглузді кадрові призначення чи зловживання військовими ресурсами — дедалі частіше закінчується судовими переслідуваннями, кримінальними провадженнями, обшуками та публічними кампаніями дискредитації.
Відомі випадки, коли журналістів викликали на допити за “розголошення державної таємниці”, хоча йшлося про відкриті дані. Деякі отримали умовні або навіть реальні вироки за публікацію правди, яка не влаштовує політичне керівництво. Військовий стан став зручним прикриттям для обмеження публічного дискурсу, а цензура — інструментом замовчування критики.
Також посилюється тиск через економічні важелі: незалежні видання втрачають рекламодавців, стикаються з податковими перевірками або штучними заборонами на дистрибуцію. І все це — під акомпанемент офіційних заяв про “захист інформаційного фронту”.
Україна, безперечно, знаходиться у винятково складних обставинах. Але саме тому особливо небезпечно перетворювати боротьбу за свободу на виправдання її обмеження. Демократія не терпить вибірковості: або доступ до правди — для всіх, або його не існує зовсім. І поки на центральних телеканалах звучить лише одна версія подій, а голоси критики заглушуються, суспільство ризикує втратити не лише свободу слова, а й саму суть своєї боротьби.
Висновок
Нова інформаційна політика адміністрації Трампа — це серйозне випробування для американської демократії. Вона показує, як легко навіть у країні з найміцнішими демократичними інститутами можна почати обмежувати фундаментальні свободи під прикриттям модернізації чи реформ.
Для України це нагадування: свобода слова — не декларація, а щоденна практика. І навіть у найтемніші часи, коли над головою літають ракети, найважливіше — зберегти можливість ставити владі незручні запитання.
About the Author
