Блокада, війни і контроль: початок затяжного занепаду
У 2025 році Газа більше не є просто регіоном у стані кризи — це символ повної економічної та гуманітарної деградації, спричиненої десятиліттями блокад, конфліктів і політичного паралічу. Від 2007 року, коли Ізраїль і Єгипет одночасно закрили кордони, цей палестинський анклав потрапив у економічну пастку, яка з кожним роком лише затягувалась. Обмеження на переміщення товарів, людей і капіталу перетворили Газу на ізольовану територію, відрізану від світових ринків і можливостей для розвитку.
Внутрішній потенціал регіону швидко згасав: промисловість втратила понад 60 % виробничих потужностей, експорт практично припинився, а будівельний сектор скоротився на 83 %. І все це — ще до останніх конфліктів, які остаточно зруйнували інфраструктуру. Шість масштабних війн — у 2008, 2012, 2014, 2021, 2023 і, зрештою, 2025 роках — остаточно підірвали спроби відновлення. Більшість житлових будівель, доріг, лікарень і промислових об’єктів або знищені, або непридатні до використання.
Коли економіка зникає: реальність виживання
Сьогодні в Газі не існує поняття “економіки” в її класичному розумінні. Реальний ВВП зменшився більш ніж удвічі з 2007 року, а у 2023–2024 роках падіння стало критичним: за даними ООН, станом на кінець 2024 року обсяг економіки становив лише 16 % від потенціалу. Це не просто статистика — це означає, що жителі регіону практично не мають доступу до працевлаштування, товарів і послуг.
Понад 80 % активного населення — безробітні. Для більшості молоді життя в Газі означає або втечу, або безнадійне існування без перспектив. Інвестиції — неможливі: відсутність елементарної інфраструктури, відключення електрики, дефіцит води, відсутність інтернету й банківських сервісів — усе це позбавляє регіон будь-якого економічного майбутнього.
Ще у 2019 році ВВП Гази становив близько $3 мільярдів на рік. Сьогодні ця цифра впала до менш ніж $600 мільйонів — приблизно $260 на душу населення, що ставить регіон серед найбідніших у світі. Для порівняння, у Руанді ВВП на душу — близько $900, у Ємені — понад $500. У Газі немає банківської системи: близько 95 % банківських філій припинили діяльність або втратили зв’язок із фінансовими мережами.
Додатково, офіційні джерела ООН повідомляють, що близько 1,7 млн осіб у Газі потребують негайної продовольчої допомоги. За інформацією Всесвітньої продовольчої програми, щоденний раціон багатьох сімей не перевищує 500 калорій — удвічі менше мінімального показника, потрібного для виживання. З початку 2025 року зафіксовано понад 12 спалахів дизентерії, що напряму пов’язано з відсутністю очищеної води та санітарії. У деяких районах міста Хан-Юніс немає постачання питної води вже понад 40 днів, що викликає масову міграцію всередині сектора.
Жити без води, світла і їжі: гуманітарна катастрофа
Знищення інфраструктури досягло такого рівня, що звичайні побутові речі — як питна вода чи електрика — стали розкішшю. Більшість лікарень не мають доступу до пального, а очисні споруди не працюють. Каналізаційна система не витримує тиску, стоки розливаються вулицями, погрожуючи епідеміями.
Найбільш вражаючим є рівень голоду. За останніми звітами, приблизно 22 % жителів перебувають у стані катастрофічної недоїденості. У лікарнях — сотні дітей з ознаками гострого виснаження. Їжа стала символом виживання: ціна мішка борошна досягла $415, шматок масла — понад $25. Люди змушені годувати дітей молочною водою, бо іншої їжі просто немає.
Допомога міжнародних організацій — як ООН чи Médecins Sans Frontières — вже не справляється. Представники місій публічно визнають: “Система допомоги більше не рятує, вона вбиває”. Бюрократія, блокпости, нестача координації роблять розподіл їжі небезпечним та неефективним.
Політика як гальмо розвитку: що далі?
Політичний аспект є одним із головних бар’єрів до стабілізації. Без радикальної зміни підходу до Гази — без зняття блокади, визнання права людей на життя, розробки реального плану відновлення — говорити про розвиток немає сенсу. Але поки політики з різних сторін конфлікту грають у дипломатичні ігри, на землі щодня помирають люди.
Міжнародна спільнота демонструє активність лише у вигляді закликів до “стриманості”. Та час для дипломатії закінчився — світ повинен діяти. Створення гуманітарних коридорів, зняття блокади, ініціювання відбудовчих програм на зразок “плану Маршалла” — ось що потрібно сьогодні, а не завтра.
Висновок:
Економічна криза в Газі — це вже не просто результат конфлікту. Це наслідок десятиліть політичного саботажу, ігнорування прав людини і бездіяльності міжнародних структур. Кожна втрата часу — це втрата життя.
About the Author
