Демонстранти в центрі Києва висунули владі ультиматум із крайнім терміном у п’ятницю: відправити у відставку головнокомандувача Збройних сил Олександра Сирського і повернути на посаду звільненого міністра оборони Михайла Федорова, повідомив кореспондент BBC у Києві Пол Адамс 21 липня. Протест, що почався тиждень тому як реакція на кадрове рішення президента, перетворився на відкриту суперечку про те, хто і на яких умовах веде мобілізацію на четвертому році повномасштабної війни.
- Ультиматум із терміном у п'ятницю
- Хто наповнює фронт: ТЦК і 90 відсотків призову
- Бусифікація: відео з вулиць і реакція омбудсмена
- Корупція в ТЦК: справа Борисова і вілли в Іспанії
- Ті, хто виїхав: паспорти, кордон і діаспора
- Сирський, Бахмут і суперечка про ціну наступів
- Зміна командувача без виборчого мандата
- Більше матеріалів
- Chat Control в ЄС: 314 MEP проти — і закон все одно ухвалено
- Хусити захопили Мокху і наближаються до Баб-ель-Мандебу
- Нетаньяху подає до суду на Haaretz за звіт про ОАЕ і 7 жовтня
- Сем Бенкман-Фрід програв апеляцію: вирок 25 років остаточний
- Cum-Ex: €55 млрд з платників податків ЄС і мовчання Шольца
- МАГАТЕ: КНДР збудувала другий завод збагачення урану в Йонбені
Ультиматум із терміном у п’ятницю
За словами Адамса, група демонстрантів на Майдані Незалежності озвучила два взаємопов’язані вимоги: усунення Сирського з посади головнокомандувача і повернення Федорова, якого президент Володимир Зеленський звільнив тижнем раніше. Обидва пункти прив’язали до конкретної дати — п’ятниці, після якої організатори обіцяли розширити акцію.
«Протестувальники вимагають, щоб Олександра Сирського усунули, а колишнього міністра оборони Михайла Федорова повернули до п’ятниці.»
Пол Адамс, кореспондент BBC у Києві, 21 липня 2026
Звільнення Федорова, про яке ми писали тиждень тому, від початку виглядало не як рутинна ротація. За повідомленнями українських медіа, в основі конфлікту лежало протистояння між міністром і головнокомандувачем. Федоров, за цими даними, звинуватив Сирського в тому, що той блокує військові реформи і тисне на президента, домагаючись відставки самого міністра.
«Сирський блокує реформи, поширює неправдиву інформацію і тисне на президента, щоб мене усунути.»
Позиція Михайла Федорова у переказі українських медіа після звільнення
Що робить нинішню акцію відмінною від попередніх спалахів невдоволення — це поєднання двох тем, які раніше жили окремо. Одна персональна: якою має бути верхівка військового командування. Друга системна: як держава набирає людей на фронт. Саме друга тема, а не кадрова інтрига, тримає протест на вулиці довше, ніж тривала б реакція на одне звільнення.
Прикметно, що сам факт таких вимог під час війни політично вибуховий. Публічна критика військового керівництва в умовах бойових дій легко трактується владою як підрив обороноздатності, а закон воєнного часу дає широкі підстави обмежувати подібні акції. Те, що протест усе одно вийшов на Майдан і триває, свідчить: поріг терпіння частини суспільства пройдено. Мітингувальники наполягають, що не виступають проти армії як такої — вони вимагають змінити тих, хто, на їхнє переконання, керує нею невдало, і повернути міністра, який намагався провести реформи.
Хто наповнює фронт: ТЦК і 90 відсотків призову
Щоб зрозуміти, чому суперечка про командувача так швидко переросла в суперечку про мобілізацію, треба подивитися на механіку набору. У 2022 році Україна замінила радянські за структурою військкомати на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки — ТЦК. Саме вони, за оцінками, забезпечують близько 90 відсотків призову до Сил оборони; решту дають контрактні рекрутингові центри.
Юридична рамка різко змінилася навесні 2024 року. Закон, що набув чинності 4 квітня 2024 року, знизив мінімальний вік мобілізації з 27 до 25 років. За оцінкою станом на середину березня 2024-го, під мобілізацію потрапляли близько 3,7 мільйона чоловіків віком від 25 до 60 років. Окремий закон зобов’язав військовозобов’язаних оновити дані в реєстрі й фактично прив’язав частину адміністративних послуг до статусу обліку.
Паралельно держава оцифрувала облік. Запрацював електронний реєстр військовозобов’язаних «Оберіг» і застосунок «Резерв+», через який чоловіки мали оновити свої дані впродовж 60 днів. Для тих, хто цього не зробив, закон передбачив відчутні наслідки — від штрафів до блокування права керувати автомобілем за рішенням суду. Виїзд за кордон для чоловіків від 18 до 60 років залишається забороненим від початку воєнного стану, за вузькими винятками.
Масштаб потреби держава озвучувала обережно. Наприкінці 2023 року Зеленський казав, що військове командування просило мобілізувати додатково від 450 до 500 тисяч людей, — і публічно вагався щодо такої цифри. Росія, проти якої ведеться війна, має незрівнянно більший людський резерв, і саме цей дисбаланс змушує Київ шукати новобранців дедалі наполегливіше. Кожен тиждень зволікання оплачується втраченими позиціями.
Окремий вузол напруги — система бронювання. Держава дозволяє «критично важливим» підприємствам звільняти частину працівників від мобілізації, і бізнес відверто конкурує за статус, який рятує кадри. Це породжує відчуття нерівності: айтівець великої компанії має бронь, а найманий будівельник чи водій — ні. Профспілки й підприємці роками сперечаються, де провести межу між потребами економіки та потребами фронту, адже надмірна мобілізація здатна обвалити податкову базу, з якої, зрештою, і фінансується армія.
Практика набору відійшла від класичної моделі «повістка — явка». ТЦК разом із поліцією почали зупиняти чоловіків на вулицях, біля станцій метро, на блокпостах, у транспорті й на робочих місцях. Українські міста — Київ, Дніпро, Харків та інші — стали ареною регулярних перевірок документів у людних місцях. Ця війна ведеться зброєю, у якій критично важлива не лише кількість людей, а й техніка: навіть російські дрони й ракети зібрані із західних мікрочипів, а українська сторона так само залежить від безперервного постачання. Але без людей жоден дрон не злітає — і саме дефіцит піхоти став політично найдорожчою проблемою держави.
Дефіцит цей не абстрактний. Бригади на найгарячіших ділянках роками недоукомплектовані, ротацій бракує, а строк служби для більшості мобілізованих залишається фактично безстроковим — до кінця воєнного стану. Це і є той резервуар невдоволення, з якого протест черпає людей: питання «кого і як забирають» стосується майже кожної родини призовного віку.
Бусифікація: відео з вулиць і реакція омбудсмена
В українську мову за час війни увійшло слово «бусифікація». Ним описують ситуації, коли співробітники ТЦК і правоохоронці силоміць саджають чоловіків призовного віку в буси й вивозять до центрів комплектування. Кадри таких затримань — із застосуванням фізичної сили, іноді на очах перехожих — регулярно з’являються в соцмережах і стали, по суті, окремим жанром документування.
Правозахисники фіксують сталий набір порушень: примусове доставлення до ТЦК, відмову в медичній допомозі при травмах, отриманих під час затримання, і жорстке поводження з тими, хто намагається ухилитися від вручення повістки. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець неодноразово звертав увагу на випадки затримання й примусового перевезення громадян до територіальних центрів.
«Співробітники територіальних центрів комплектування не мають повноважень затримувати громадян без відповідного рішення суду.»
Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини
Ця теза — про межу законних повноважень — і є юридичним нервом протесту. Формально ТЦК не має права затримувати; фактично затримання відбуваються щодня. Розрив між нормою і практикою породжує локальні осередки спротиву: у низці областей фіксували сутички біля центрів комплектування, підпали автомобілів ТЦК і спроби відбити затриманих. Для держави це подвійна проблема — вона втрачає і мобілізаційний ресурс, і довіру водночас.
Окрема лінія конфлікту — право знімати дії ТЦК на камеру. Правозахисники наголошують, що фіксація затримань на відео є законною й часто стає єдиним доказом у скаргах, тоді як на місцях співробітники центрів нерідко вимагають припинити зйомку або вилучають телефони. Ця боротьба за «право дивитися» перетворила смартфон на інструмент громадянського контролю — і водночас на предмет постійних сутичок біля бусів.
Тут важлива обережність із цифрами. Офіційної, незалежно підтвердженої статистики щодо кількості випадків насильства під час мобілізації немає — держава таких даних системно не оприлюднює, а окремі відомства подають лише вибіркові спростування. Тому будь-які «тисячі інцидентів» варто читати як оцінку правозахисних організацій, а не як верифікований показник.
Корупція в ТЦК: справа Борисова і вілли в Іспанії
Ненависть до системи набору живиться не лише насильством, а й корупцією — і в неї є конкретне обличчя. У червні 2023 року «Українська правда» оприлюднила розслідування про Євгена Борисова, який очолював обласний військкомат в Одесі. З’ясувалося, що під час повномасштабної війни його родина скупила нерухомість і автомобілі на іспанському узбережжі.
«Родина одеського військкома під час війни придбала нерухомість і автомобілі на мільйони доларів на узбережжі Іспанії.»
Розслідування «Української правди», червень 2023
Деталі виявилися промовистими. Вілла вартістю понад 4 мільйони євро, оформлена в грудні 2022 року на матір Борисова; офіс на головній вулиці Марбельї, записаний на дружину; Mercedes B-класу за понад 100 тисяч доларів; Toyota Land Cruiser 2023 року на тещу. Сукупну вартість активів слідство оцінило приблизно в 4,5 мільйона євро — і все це на тлі того, що Борисов особисто відповідав за відправку одеситів на фронт.
Борисову оголосили підозру за трьома статтями — незаконне збагачення на суму понад 142 мільйони гривень (близько 3,5 мільйона доларів), самовільне залишення місця служби й ухилення від служби. Президент Зеленський доручив тодішньому головнокомандувачу Валерію Залужному звільнити чиновника. Суд призначив заставу майже в 3,5 мільйона доларів; після її внесення Борисова затримали повторно, а іспанську віллу арештували.
Справа Борисова стала символом: поки одних силоміць саджають у буси, інші за хабарі отримують відстрочки або бронь. Медичні комісії ТЦК і механізми звільнення від служби перетворилися на окремий ринок, де ціна законного «білого квитка» вимірюється тисячами доларів. Саме це поєднання — примус для бідних і відкуп для заможних — робить мобілізацію не лише воєнним, а й гострим соціальним питанням.
За фасадом окремих справ ховається системний конфлікт інтересів. ТЦК одночасно ухвалюють рішення про придатність до служби, про відстрочки й про напрямок на фронт — і не мають дієвого зовнішнього нагляду за цими рішеннями. Там, де одна установа зосереджує стільки повноважень над долею людини, корупційна рента виникає майже неминуче. Реформатори роками пропонували розвести медичний огляд, облік і призов між різними органами, проте війна щоразу ставала аргументом на користь збереження статус-кво: не на часі.
Держава реагувала точково: після скандалу з Борисовим Зеленський оголосив кадрову перевірку всіх обласних військкомів, частину керівників замінили, а деяких відсторонили. Але структурна проблема — непрозорість медичних комісій і відстрочок — нікуди не зникла. Антикорупційні органи час від часу повідомляють про нові підозри працівникам ТЦК, проте гучних вироків, які змінили б систему, досі бракує.
Ті, хто виїхав: паспорти, кордон і діаспора
Для сотень тисяч українців, які опинилися за кордоном, мобілізаційна реформа обернулася несподіваним боком. 23 квітня 2024 року міністр закордонних справ Дмитро Кулеба оголосив, що консульські послуги для чоловіків призовного віку — від 18 до 60 років — за кордоном тимчасово припиняються. Йшлося насамперед про поновлення паспортів.
«Це має відновити справедливе ставлення до чоловіків призовного віку — і в Україні, і за кордоном.»
Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, 23 квітня 2024
Юридичною підставою став той самий мобілізаційний закон, підписаний 16 квітня 2024 року: без оновлених військово-облікових документів українець за кордоном не міг отримати більшість консульських послуг. Згодом послуги відновили поетапно — з 18 травня для тих, хто мав паперовий військовий документ, і з 18 червня для тих, хто оформив цифровий документ через застосунок «Резерв+».
Для української громади в Німеччині, Польщі та США це рішення прозвучало як ультиматум на відстані: оновити дані й ризикнути поверненням — або залишитися з документами, які поступово втрачають чинність. Мільйони людей, які виїхали від війни, раптом опинилися перед вибором між лояльністю державі та власною безпекою. Це рідко потрапляє в зведення з фронту, але саме тут проходить одна з найтихіших ліній розлому всередині української нації.
Точну кількість чоловіків призовного віку за кордоном ніхто не називає — оцінки різняться від кількох сотень тисяч до понад мільйона, і жодна з них не є офіційно підтвердженою. Польща, Німеччина та Чехія свого часу давали зрозуміти, що не поспішатимуть примусово повертати українців для мобілізації, попри окремі заклики з Києва. Це створює парадокс: держава, яка воює за право свого народу залишитися вільним, водночас обмежує свободу пересування цього народу.
Єдиний консульський документ, який залишався доступним чоловікам без військового обліку, — тимчасове посвідчення для повернення в Україну. Тобто система фактично пропонувала таким людям один легальний маршрут: додому. Для когось це означало розлуку з роботою й родиною за кордоном, для когось — ризик одразу потрапити до ТЦК на кордоні. Правозахисні організації критикували цей підхід як колективний тиск за ознакою статі й віку, що погано узгоджується з міжнародними стандартами свободи пересування.
Сирський, Бахмут і суперечка про ціну наступів
Олександр Сирський очолив Збройні сили в лютому 2024 року, змінивши на посаді Валерія Залужного — після того, як у Зеленського накопичилися претензії до тодішнього головнокомандувача. Залужного відправили послом до Великої Британії, а Сирський успадкував армію в найважчий період позиційної війни.
Критика на його адресу тягнеться ще з оборони Бахмута. Опоненти закидають Сирському готовність вести затяжні бої за позиції, які коштують надто дорого в людях, і небажання вчасно відводити війська. У низці українських публікацій його підхід прямо протиставляли стилю Залужного.
«Залужний воював лише ті бої, які міг виграти, і беріг життя солдатів. Його наступник робить протилежне — кидає підрозділи повертати втрачені позиції проти укріпленої оборони й не відводить людей, доки їх майже не оточать.»
Оцінка критиків Сирського у переказі видання Nasha Niva
Прибічники головнокомандувача заперечують цю картину: вони наголошують, що Сирський прийняв фронт у критичний момент і стабілізував кілька ділянок, які здавалися безнадійними. Колишній британський полковник, якого цитували західні агентства, називав його «жорстким генералом», здатним провести армію через важкі часи. Суть у тім, що обидві оцінки спираються радше на репутацію, ніж на публічно доступні втратні дані — бо таких даних Україна не оприлюднює.
Станом на 2025–2026 роки головні бої змістилися до Покровська й далі на Донеччині, і Сирський особисто інспектував цей напрямок. Критики в соцмережах закріпили за ним прізвиська на кшталт «генерал 200» — за втратами, які, на їхнє переконання, супроводжують накази втримувати позиції за будь-яку ціну. Прибічники нагадують: без жорстких рішень фронт міг би посипатися ще у 2024-му. Перевірити, хто має рацію, суспільство не може — бо цифри втрат засекречені, а незалежного аудиту немає.
Саме через цю закритість персональна суперечка про Сирського так легко зливається з темою мобілізації. Якщо суспільство не бачить, скільки коштують наступи, воно судить про командувача за непрямими ознаками — зокрема за тим, наскільки жорстко держава добирає нових людей на заміну втраченим. Конфлікт із Федоровим лише персоналізував це відчуття.
Зміна командувача без виборчого мандата
Уся ця драма розгортається в політичній системі, де немає звичного запобіжника — виборів. Президентський термін Зеленського за конституційним відліком сплив ще у травні 2024 року, а вибори відклали через воєнний стан. Ми докладно розбирали юридичну суперечку про легітимність і заборону голосування під час війни — і саме ця конфігурація робить кадрові рішення президента практично неоскаржуваними виборчим шляхом.
На практиці це означає, що вимога «звільнити головнокомандувача до п’ятниці» не має інституційного каналу, крім вулиці. Немає парламентських виборів, на яких можна покарати владу за мобілізаційну політику; немає й референдуму про строки служби. Залишаються протест, тиск медіа й міжнародна увага — інструменти, дієвість яких залежить від готовності влади реагувати.
Ба більше, під питанням не лише президентський мандат. Верховна Рада, обрана у 2019 році, теж продовжує роботу за межами свого п’ятирічного строку — вибори парламенту так само заблоковані воєнним станом. Тобто обидві гілки влади, які ухвалюють мобілізаційні закони й затверджують оборонні бюджети, діють без свіжого голосування виборців. Прибічники такої конфігурації посилаються на конституцію, що прямо забороняє проводити вибори під час воєнного стану; критики відповідають, що чим довше триває цей режим, тим слабший зв’язок між владою та тими, кого вона мобілізує.
Ця обставина має і зовнішній вимір. Західні партнери, що роками фінансували в Україні програми з прав людини й підтримки демократії, тепер балансують між безумовною підтримкою держави, яка обороняється, і незручними питаннями про методи мобілізації та закритість статистики. Схожі дилеми — коли донори демократії стикаються з реальними практиками влади — ми бачили і в історії з грантами Держдепу США в Європі.
Росія залишається державою-агресором, і жодна внутрішня суперечка в Україні цього не скасовує: без мобілізації фронт не тримається, а без фронту немає держави, яку можна реформувати. Але з цього не випливає, що методи набору й закритість втратних даних не підлягають критиці. Навпаки — саме тому, що ціна помилки виміряна життями, вимога прозорості тут не розкіш, а умова довіри, без якої мобілізація рано чи пізно захлинається спротивом.
Найімовірніший сценарій — не миттєва відставка під тиском вулиці, а спроба влади перечекати піковий момент. Історія попередніх протестів воєнного часу показує, що Банкова радше йде на косметичні поступки й точкові звільнення, ніж на зміну ключових фігур під ультиматум. Але мобілізаційний тиск нікуди не подінеться: доки триває війна, держава й далі потребуватиме людей, а суспільство й далі питатиме, чому їх забирають саме так.
Найближчий маркер — оголошена протестувальниками п’ятниця. Ні президент, ні Офіс головнокомандувача станом на вечір 21 липня не оголосили про кадрові зміни у відповідь на вимоги. Доля Сирського і повернення Федорова залишаються відкритими, як і головне питання, що стоїть за ними: чи змінить держава спосіб, у який забирає людей на війну.
Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.
Для звʼязку переходьте за посиланнями:
Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.
VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store
Наша захищена Мережа Mastodon
1 thought on “Протести в Києві вимагають відставки Сирського до п’ятниці”
Comments are closed.