Транснаціональні репресії: як держави дістають вигнанців у ЄС

Тисячі внутрішніх документів Інтерполу, які викривач передав BBC World Service і французькому виданню Disclose, оприлюднені 26 січня 2026 року, показали, що на запити Росії до організації надходить більше скарг, ніж на запити будь-якої іншої держави-члена, а самі російські справи скасовують частіше за всі решта. Станом на вересень 2024 року в обігу перебувало 4 817 російських червоних сповіщень і 5 240 дифузій — Росія була найбільшим замовником розшуку у світі.

Файли, які виніс викривач

Масив, який отримали дві редакції, складався з трьох різних типів документів: службових записок, підготовлених для Виконавчого комітету Інтерполу, кількох сотень листів російського національного центрального бюро в Москві та рішень Комісії з контролю файлів Інтерполу (CCF) — внутрішнього органу, який розглядає скарги людей, внесених до баз організації. Саме поєднання цих трьох шарів дозволило журналістам вперше зіставити те, що Москва просила, з тим, що Ліон із цим робив.

Протягом 2024 року до CCF надійшло 194 скарги, пов’язані з російськими запитами. За перші чотири місяці того ж року Інтерпол заблокував 14 звернень Москви, і сім із них стосувалися суддів та прокурора Міжнародного кримінального суду. Йшлося про відповідь Кремля на ордер МКС проти Володимира Путіна: російський Слідчий комітет відкрив кримінальні справи проти самих гаазьких посадовців і спробував провести їх через міжнародні канали розшуку як звичайні кримінальні провадження. Інтерпол відмовив, але сам факт, що держава-член намагається використати систему проти суду, до юрисдикції якого вона не належить, потрапив у внутрішні документи як окремий сюжет. Через два роки прокурора МКС Каріма Хана усунули з посади голосуванням держав-учасниць — але вже з інших причин.

Внутрішня записка департаменту коригувальних заходів Інтерполу від січня 2025 року, яку цитує Disclose, фіксувала «кричущі порушення» з боку російського бюро, зокрема розсилання повідомлень про «осіб, які висловлювали критичні погляди щодо російської влади». За оцінкою, наведеною в матеріалах, майже половина російських файлів не відповідала статуту організації. Стаття 3 цього статуту забороняє Інтерполу «здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного чи расового характеру» — формулювання, ухвалене ще 1956 року і відтоді не змінене.

Один із фігурантів витоку — 58-річний російський підприємець Ігор Пестріков, якого у червні 2022 року звинуватили у пособництві розкраданню коштів. Його сповіщення вилучили з бази 17 квітня 2024 року після того, як співробітники Інтерполу визнали обвинувачення «шаблонним» і таким, що має «переважно політичний вимір».

«Простим натисканням клавіші вони можуть звинуватити вас у будь-якому злочині й далі переслідувати по всій планеті.»

Ігор Пестріков, російський підприємець, Disclose, 26 січня 2026

Другий випадок стосується громадянина України. Оперного і театрального режисера Євгена Лавренчука затримали в Неаполі 17 грудня 2021 року за російським запитом — за звинуваченням у шахрайстві, пов’язаному з оформленням працівників театру у 2004–2014 роках. Він провів під вартою 35 діб і вийшов на волю в січні 2022 року, а згодом його дані вилучили з баз як політично вмотивовані.

«До 2013 року я завжди висловлював свої переконання, відкрито казав, що Путін — злочинець. А потім почав відчувати, як закручують гайки.»

Євген Лавренчук, режисер, Disclose, 26 січня 2026

Третій сюжет показує, що система працює не лише на затримання. 17 лютого 2023 року Москва звернулася до національних бюро Вірменії та Німеччини з проханням надати персональні дані журналіста Армена Арамяна, засудженого у квітні 2022 року до двох років виправних робіт. Ані ордера, ані вимоги про арешт у запиті не було — лише прохання про інформацію. За тією ж схемою російське бюро зверталося до турецьких колег щодо Любові Соболь і Гліба Каракулова.

«Складається враження, що для них цінні навіть найдрібніші крихти інформації.»

Армен Арамян, журналіст, Disclose, 26 січня 2026

На запитання Disclose про російські маніпуляції Інтерпол не відповів. Реакцію дала Amnesty International, яка того ж тижня назвала ситуацію інституційним провалом організації.

«Червоні сповіщення ніколи не повинні використовуватися з політичною метою, і Інтерпол має бути готовий призупиняти членство держав, які зловживають його процедурами.»

Еріка Гевара Росас, старша директорка Amnesty International з досліджень, адвокації, політики і кампаній, січень 2026

Червоне сповіщення і дифузія: різниця, яку рідко пояснюють

Червоне сповіщення (red notice) проходить перевірку Генерального секретаріату в Ліоні перед публікацією в базі. Дифузія (diffusion) такої перевірки не проходить: держава розсилає її напряму обраним національним бюро через захищену мережу I-24/7, а Генеральний секретаріат бачить її постфактум. Саме тому співвідношення 4 817 сповіщень до 5 240 дифузій у російському випадку має значення — більшість запитів Москви йшла каналом, де фільтр вмикається із запізненням.

Загальна статистика організації зростає швидше, ніж її здатність фільтрувати. У 2025 році Інтерпол опублікував 19 568 червоних сповіщень — на 26% більше, ніж роком раніше. Одночасно кількість відхилених або скасованих через невідповідність статуту запитів піднялася з 1 598 у 2023-му до 2 462 у 2024-му і 2 550 у 2025 році. За даними CCF, оприлюдненими в березні 2025 року, приблизно 18% оскаржених сповіщень містили порушення, достатні для вилучення або зміни запису.

На 93-й Генеральній асамблеї, що проходила в Марракеші з 24 до 27 листопада 2025 року, держави ухвалили пакет резолюцій про реформу процедур CCF. Серед нововведень — офіційне закріплення превентивних звернень, коли людина може конфіденційно попередити Інтерпол про ризик появи неправомірного запису ще до того, як він з’явиться, і посилені механізми проти повторного внесення вилучених даних. З березня 2026 року всі звернення до комісії подають лише через спеціальний онлайн-портал; пошту і папір скасували. Практика при цьому лишається повільною: розгляд заяви про вилучення нині займає понад рік.

База даних, що росте одинадцять років

Інтерпол — лише один інструмент із набору. Ширшу картину дає Freedom House, яка у квітні 2026 року опублікувала чергове оновлення свого дослідження під назвою «Collaboration and Resistance: Tracking Transnational Repression in 2025». Автори Яна Гороховська і Ґрейді Воан рахують не погрози й не тиск у соцмережах, а виключно фізичні, прямі інциденти: вбивства, напади, викрадення, затримання, незаконні депортації та видачі. За таким вузьким критерієм база станом на кінець 2025 року містила 1 375 випадків, скоєних 54 урядами на території 107 країн починаючи з 2014 року.

Протягом 2025 року дослідники зафіксували 126 нових інцидентів. Розподіл за тактиками показує, куди змістився центр ваги: 49 випадків — затримання, 48 — незаконна депортація, 11 — зловживання механізмами Інтерполу. Убивства і напади лишаються в переліку, але вже не визначають статистику. Основна маса подій припала на Південно-Східну Азію та Східну Африку — 69 зі 126 інцидентів, тобто 55%. На Близький Схід і Північну Африку припав 21 випадок, на Європу — 14, на Америки — 10, на Євразію — 8, на південь Африки — 3 і на Західну Африку — 1.

Слово «collaboration» у назві звіту стосується не співпраці демократій, а координації між самими державами-замовниками. Таїланд у документах Freedom House фігурує як вузол, через який працюють китайські та в’єтнамські органи. Кенія, Уганда і Танзанія обмінюються затриманими активістами між собою. У 2025 році до переліку урядів, які практикують транснаціональні репресії, вперше додалися шість нових: Афганістан, Бенін, Грузія, Кенія, Танзанія і Зімбабве.

За весь період спостережень найбільшим замовником лишається Китай — 272 інциденти, або 22% усіх зафіксованих випадків. Десять урядів разом відповідають приблизно за 80% бази.

Берлін, Кляйнер Тіргартен, серпень 2019 року

Німеччина — країна, де живе найбільша частина української та російськомовної діаспори в ЄС, і водночас одна з найактивніших майданчиків чужої державної роботи. За оцінкою Freedom House, щонайменше дванадцять урядів ведуть на німецькій території діяльність, яка підпадає під визначення транснаціональних репресій. Найактивніші — Туреччина і Китай. У переліку також Руанда, Єгипет, В’єтнам, Азербайджан, Таджикистан, Бахрейн, Саудівська Аравія, Іран, Сирія, Росія та Еритрея.

Найвідоміший епізод стався у серпні 2019 року в берлінському парку Кляйнер Тіргартен, де застрелили Зелімхана Хангошвілі — етнічного чеченця, громадянина Грузії, який просив притулку в Німеччині. У грудні 2021 року Берлінський земельний суд засудив росіянина Вадима Красікова і прямо назвав замовника.

«Щонайпізніше у червні 2019 року державні органи центрального уряду Російської Федерації ухвалили рішення ліквідувати… Хангошвілі.»

Вирок Берлінського земельного суду, грудень 2021

Німеччина вислала чотирьох російських дипломатів, а МЗС назвало вбивство «грубим порушенням німецького права і суверенітету Федеративної Республіки Німеччина». У серпні 2024 року Красікова передали Росії в межах найбільшого обміну ув’язненими з часів холодної війни, і в московському аеропорту його зустрічав особисто Володимир Путін. Це був другий випадок за десятиліття, коли Берлін реагував висилкою: у 2017 році, після викрадення в’єтнамського шукача притулку Чінь Суан Тханя просто з берлінської вулиці, країну залишили двоє в’єтнамських дипломатів, а спільник викрадачів отримав багаторічний термін. Третій випадок — четверо сирійських дипломатів у 2012-му. Три висилки за десять років на щонайменше дванадцять держав, які тут працюють.

Значно частіше йдеться не про вбивства, а про адміністративні механізми. У 2017 році турецька розвідка MİT передала німецькій BND списки сотень людей, яких Анкара вважала прихильниками руху Ґюлена — з іменами, адресами і фотографіями, — і попросила про співпрацю у стеженні. Німецькі відомства відреагували нетипово: замість того щоб виконати запит, вони попередили самих фігурантів списку. Паралельно імами організації DİTİB, підпорядкованої турецькому управлінню у справах релігії, за даними Freedom House, збирали інформацію про громаду для Анкари.

Слабкі місця німецької системи лежать не в поліції, а в міграційній процедурі. Перекладачі, яких Федеральне відомство у справах міграції та біженців (BAMF) наймає для розгляду заяв про притулок, у низці задокументованих випадків спотворювали свідчення, залякували заявників і передавали персональні дані медіа країн походження — йдеться про турецьких, еритрейських та інших перекладачів. Після скандалу 2017 року BAMF запровадило навчання і кодекс поведінки, але ці заходи не адресують саме ризик роботи перекладача на іноземну державу. Окремою проблемою лишається практика селити шукачів притулку однієї національності разом і публікувати перелік центрів: така логістика зручна адміністративно і водночас робить громаду прозорою для тих, хто її шукає.

Найтихіший важіль — статус. Частка так званого субсидіарного захисту серед позитивних рішень щодо притулку в Німеччині зросла з 4% у 2015 році до 35% у 2016-му, досягла піку 37% у 2017-му і відтоді тримається близько 30%. Цей статус тимчасовий, вимагає регулярного поновлення, не дає права на возз’єднання сім’ї і — головне — залишає людину залежною від посольства країни походження у питанні паспорта. Щоб легалізуватися в Європі, треба піти в консульство держави, від якої втік.

Керівник BND Бруно Каль описував позасудові вбивства за кордоном як «частину зовнішньої політики держав-виконавців». Попри це Freedom House фіксує, що німецька система досі не розглядає транснаціональні репресії як окреме явище і вбудовує їх у логіку боротьби з тероризмом та радикалізацією. Брошура BfV для біженців 2018 року ставила читачеві питання «Як я можу розпізнати екстремістів і співробітників іноземних спецслужб у своєму оточенні?» — тобто зверталася до вразливої групи як до джерела ризику, а не як до потенційних жертв.

Паспорт, банківський рахунок, консульство

Після повномасштабного вторгнення 2022 року з Росії виїхали близько 900 тисяч людей. Правозахисний проєкт «ОВД-Инфо» у своєму дослідженні транснаціональних репресій порівняв два періоди й отримав різницю у вісім разів: 29 зафіксованих випадків за вісім років до війни проти 89 за три роки після неї. Якщо виключити відмови у в’їзді, різниця скорочується до чотирикратної — але сама категорія відмов у в’їзді дала щонайменше 43 задокументовані випадки з 2022 року.

Найпоширенішою тактикою стала не сила, а відмова в сервісі. Консульства не видають і не поновлюють паспорти активістам та їхнім родичам, банки закривають рахунки, нотаріальні дії стають недоступними. Людина, чий закордонний паспорт спливає, автоматично втрачає підставу для продовження виду на проживання в ЄС і опиняється за крок від безгромадянства — без жодного затримання й без жодного судового рішення.

Географія випадків, які зафіксувало «ОВД-Инфо», охоплює Вірменію, Австрію, Болгарію, Кіпр, Францію, Грузію, Німеччину, Італію, Казахстан, Киргизстан, Монголію, Польщу, Румунію, Сербію та Іспанію. Найбільш уражена країна-член ЄС — Польща, щонайменше п’ять випадків за 2022–2025 роки; Італія, Румунія та Іспанія потрапили до переліку вперше. У 2024 році Польща депортувала до Росії Алві Акієва. У Берліні розкрили підготовку до викрадення журналіста Романа Доброхотова.

«Вони дізналися про наші перельоти, і це не обов’язково хакери — це можуть бути спецслужби, які мають доступ до європейських баз даних.»

Ірина Долініна, журналістка, Прага, дослідження «ОВД-Инфо»

Занепокоєння Долініної щодо європейських баз має конкретне підґрунтя. Система в’їзду та виїзду ЄС, яка вже накопичила понад 145 мільйонів записів про перетини кордону, будувалася як інструмент міграційного контролю, але технічно є найповнішим реєстром пересування негромадян ЄС, що коли-небудь існував. Паралельно комерційний ринок стеження продовжує обслуговувати держави, які полюють на власних громадян за кордоном: італійська прокуратура розслідує застосування шпигунського пакета Graphite проти журналістів, а колишній співробітник марокканської DGST підтвердив стеження через Pegasus за фігурантами в Іспанії.

Ефект від усього цього вимірюється не лише кількістю справ. За опитуванням «ОВД-Инфо», майже третина респондентів свідомо скоротила свою публічну й онлайн-присутність, щоб не привертати уваги.

«Я живу в будинку з камерами, намагаюся не довіряти незнайомцям, особливо росіянам. Я більше не ходжу на мітинги, хоча раніше активно брав участь.»

Анонімний респондент із країни ЄС, дослідження «ОВД-Инфо»

Судова машина всередині країни працює синхронно із зовнішньою. Кількість політично вмотивованих переслідувань у самій Росії зросла з 521 випадку у 2021 році до 846 у 2022-му. Заочні вироки стали окремим жанром: 16 лютого 2026 року журналістку телеканалу «Дождь» Катерину Котрікадзе, яка живе за кордоном, засудили до восьми років позбавлення волі за поширення «фейків» про російську армію. Такий вирок не приводить людину до в’язниці — він створює формальну підставу для наступного запиту в міжнародну систему розшуку.

Станції, яких офіційно не існує

У вересні 2022 року іспанська правозахисна організація Safeguard Defenders опублікувала звіт «110 Overseas», названий за номером китайської поліцейської служби порятунку. У документі йшлося про щонайменше 54 «станції поліцейського обслуговування» за межами Китаю і про 230 тисяч осіб, яких, за офіційними китайськими даними, «переконали повернутися» додому. Кампанія стартувала у 2018 році силами десяти пілотних провінцій, а в методичних вказівках прямо перелічувалися інструменти тиску: робота з родичами в Китаї та позбавлення дітей фігуранта права на освіту.

Через три місяці вийшло продовження — «Patrol and Persuade», яке довело кількість виявлених станцій до 102 у 53 країнах. Лише в Іспанії їх нарахували дев’ять. Після публікацій щонайменше 14 урядів розпочали власні перевірки. Пекін наполягає, що йдеться про волонтерські пункти, які допомагають діаспорі поновлювати водійські права.

У квітні 2025 року Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів опублікував проєкт «China Targets»: 105 інтерв’ю з людьми, які зазнали тиску, зібрані разом із 42 медіапартнерами. Фігуранти описували погрози родичам, доксинг і заблоковані банківські рахунки. Один із задокументованих епізодів стосується державного візиту Сі Цзіньпіна до Франції в травні 2024 року, коли, за свідченнями учасників, поліція в Китаї тиснула на членів їхніх родин, щоб зменшити кількість людей на демонстраціях у Парижі. Посольство КНР назвало звинувачення «безпідставними» і «сфабрикованими».

«Транснаціональні репресії порушують права жертв, але вони також руйнують саму демократичну участь.»

Александер Дукалскіс, співавтор дослідження для інституцій ЄС, 2026

Судові наслідки почали з’являтися лише нещодавно. За оглядом Council on Foreign Relations, у травні 2026 року у Великій Британії за Законом про національну безпеку засудили Пітера Вая, співробітника Управління економічного і торговельного представництва Гонконгу, і британського імміграційного офіцера Білла Юена — за стеження за гонконгськими дисидентами. У США триває процес проти Лу Цзяньвана, якого звинувачують в управлінні китайською «поліцейською станцією» в Чайнатауні на Мангеттені. Норвегія затримала громадянина Китаю за підозрою у зборі розвідданих поблизу космодрому Аннея. У липні 2025 року влада Гонконгу видала ордери й оголосила винагороду за 19 продемократичних активістів, які живуть за кордоном, а в серпні того ж року країни G7 разом з Австралією, Нідерландами, Новою Зеландією та Швецією виступили зі спільною заявою засудження.

Страсбург голосує двічі

13 листопада 2025 року Європарламент ухвалив резолюцію P10_TA(2025)0258 — першу, присвячену саме транснаціональним репресіям. Документ вимагав включити цю практику до Глобального режиму санкцій ЄС у сфері прав людини, спростити процедури проживання й притулку для правозахисників у вигнанні, посилити їхню цифрову безпеку і запобігати зловживанню механізмами Інтерполу. Окремо в тексті виділили Єгипет як державу, що застосовує ці інструменти понад десятиліття.

16 червня 2026 року депутати повернулися до теми і переважною більшістю ухвалили другу резолюцію — «Countering Transnational Repression: A European Strategy for Sovereignty and Democratic Values». Вона називає перелік держав-виконавців: Китай, Іран, Росія, Білорусь, Єгипет, Азербайджан, Туреччина і Руанда. Від інституцій ЄС і урядів країн-членів документ вимагає розслідувати такі випадки, кваліфікувати їх саме як порушення прав людини, інформувати й захищати потенційних жертв, не ставати співучасниками неправомірних запитів про екстрадицію та застосовувати зовнішньополітичні наслідки до держав-замовників.

Експертна доповідь, підготовлена для інституцій ЄС, іде далі за резолюції. Її автори пропонують запровадити спільне визначення транснаціональних репресій на рівні Союзу, створити внутрішній центр збору даних, налагодити окремі канали зв’язку між правоохоронцями країн-членів, визнати транснаціональні репресії «системним ризиком» у розумінні Акта про цифрові послуги (DSA) і застосовувати візові заборони, висилку дипломатів та пришвидшені санкції.

«Знання рухає дію, тому збір інформації та її поширення — це вже частина процесу.»

Нейт Шенккан, провідний автор доповіді для інституцій ЄС, 2026

Критика прийшла з боку тих, кого резолюції мали захистити. Видання «Медуза» у матеріалі від 27 червня 2026 року вказало на головну ваду: обидва документи не мають зобов’язальної сили і побудовані на формулюваннях «закликає» та «вважає». Політик Дмитро Гудков, один із тих, хто працював над текстом, зазначив, що поняття досі сприймають надто вузько.

«Коли ви кажете “транснаціональні репресії”, 90% людей думають, що йдеться про вбивства.»

Дмитро Гудков, політик, «Медуза», 27 червня 2026

Німецька євродепутатка від «Зелених» Ганна Нойманн наголосила, що транснаціональні репресії практикує «понад чверть усіх держав світу». Михайло Ходорковський, який брав участь у підготовці, оцінив голосування коротше: «Лід скрес. Ми це зробили». Водночас «Медуза» звертає увагу на суперечність: ухвалюючи резолюції про захист вигнанців, ЄС одночасно посилює міграційну політику, а Німеччина і Франція згорнули гуманітарні візові програми для росіян.

Ця суперечність не унікальна для Європи. Council on Foreign Relations фіксує, що США депортували російських дисидентів та іранських шукачів притулку, а рівень задоволення заяв про притулок упав до 19% станом на серпень 2025 року; Японія у 2024-му надала статус 1,5% заявників. Коли система притулку звужується, вона перестає бути захистом і починає працювати як канал повернення людей тим урядам, від яких вони втекли. Окремою темою лишається практика самих демократій дотягуватися до власних громадян за кордоном — від консульських обмежень до українських механізмів обліку військовозобов’язаних, які теж будуються на реєстрах і статусі документів.

«Авторитарна коаліція, що переслідує вигнанців через кордони, не імпровізує. У неї є стратегія, є ресурси, і вона стає дедалі ефективнішою. Відповідь демократій має будуватися так само.»

Джошуа Курлантзік, Council on Foreign Relations, 2026

Курлантзік оцінює, що на кожен зафіксований випадок припадає близько десяти незафіксованих. Якщо ця пропорція бодай приблизно правильна, то база Freedom House із 1 375 інцидентів описує не масштаб явища, а лише його видиму частину — ту, де знайшлися документи, свідки або судовий вирок. Решта лишається в категорії, яку жодна методологія поки не рахує: людина не подала скаргу, бо в неї в країні походження є родичі. Матеріали про подібні транскордонні механізми ми збираємо в розділі з нашими розслідуваннями.

Найважливіше у витоку з Інтерполу — не те, що Росія зловживала системою. Це припускали давно, і CCF роками вилучала російські записи. Значення має інше: організація мала внутрішні документи, які фіксували «кричущі порушення» ще в січні 2025 року, і жоден із цих висновків не став публічним, доки їх не виніс викривач. Механізм самокорекції всередині Інтерполу існує і працює, але працює непрозоро, а тому не створює для держав-порушниць жодної репутаційної ціни.

Наступне оновлення бази Freedom House очікується у квітні 2027 року. Реформовані процедури CCF, ухвалені в Марракеші, почнуть давати першу статистику після повного циклу розгляду заяв — тобто не раніше 2027-го, з огляду на нинішній термін понад рік. Резолюції Європарламенту від 13 листопада 2025 і 16 червня 2026 років лишаються рекомендаційними: жодна з вимог про включення транснаціональних репресій до Глобального режиму санкцій ЄС станом на кінець липня 2026 року не втілена в законодавчий акт.

Джерела: Disclose / BBC World Service, «How Moscow tracks down its opponents thanks to Interpol» · Freedom House, «Collaboration and Resistance: Tracking Transnational Repression in 2025» · Amnesty International, «Misuse of Interpol red notices to target dissidents a grave institutional failure» · ОВД-Инфо, «Transnational Repression by the Russian Federation»

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon