Аль-Ямама: £43 млрд, £1 млрд Бандару і як Блер закрив справу

14 грудня 2006 року директор британського Управління боротьби з тяжкими шахрайствами Роберт Уордл підписав документ, який зупинив найбільше корупційне розслідування в історії країни. За два роки до цього його слідчі підібралися до швейцарських рахунків, на які роками капали мільйони фунтів. І тоді пролунав дзвінок. Уордлу дали зрозуміти: якщо він не спиниться, «британські життя на британських вулицях опиняться під загрозою». Розслідування закрили за день.

Так закінчилася — точніше, так її змусили закінчитися — сага під назвою «Аль-Ямама». Контракт на €43 мільярди, оплачений нафтою. Принц, на рахунки якого надходило по £30 мільйонів щокварталу протягом десятиліття. Прем’єр-міністр, який особисто санкціонував поховання справи. І звіт державного аудиту, який пролежав під замком 32 роки. Це не історія про одну хабарну оборудку. Це історія про те, як держава вирішила, що правосуддя дорожче за неї саму.

Що таке «Аль-Ямама» і звідки вона взялася

Осінь 1984 року. Саудівська Аравія схиляється до французьких винищувачів Mirage, і Лондон панікує. Тодішній міністр оборони Майкл Гезелтайн терміново летить у Ер-Ріяд із листом від Маргарет Тетчер до короля Фахда в кишені. Дипломатія спрацювала. 26 вересня 1985 року в Лондоні міністри оборони Великої Британії та Саудівської Аравії підписали Меморандум про взаєморозуміння, який отримав арабську назву «Аль-Ямама» — «Голуб».

Пакет був колосальним навіть за мірками холодної війни: 48 винищувачів-бомбардувальників Panavia Tornado IDS, 24 перехоплювачі Tornado ADV, 30 навчальних Hawk, 30 швейцарських Pilatus PC-9, плюс радари, озброєння, запчастини й програма підготовки пілотів. Формальним постачальником стала British Aerospace — компанія, що згодом перетвориться на BAE Systems, найбільшого оборонного концерну Європи.

Але найцікавіше було не в списку літаків. Найцікавіше — у способі оплати.

Саудівці платили не грошима. Вони платили нафтою — до 600 000 барелів сирої нафти на день, які надходили на спеціальний рахунок британського Міністерства оборони. МО продавало цю нафту на ринку, а виторг спрямовувало на фінансування контракту. Схема мала одну зручну властивість: вона тримала гігантські грошові потоки поза державним бюджетом і поза очима парламенту. Мільярди рухалися через рахунок відомства, підзвітність якого була, скажімо м’яко, умовною. Саме в цій сірій зоні й народилися виплати, про які згодом дізнається весь світ.

У серпні 2005 року тодішній гендиректор BAE Systems Майк Тернер публічно назвав цифру, від якої перехоплює подих. За двадцять років контракти «Аль-Ямама» принесли компанії та її попередниці £43 мільярди. І, за словами Тернера, могли принести ще £40 мільярдів. Один контракт. Одна країна. Півсотні мільярдів фунтів. У світі, де оборонні гіганти живуть на державні гроші, «Аль-Ямама» була не угодою — вона була кисневою подушкою британського ВПК на ціле покоління.

Хронологія: сорок років однієї оборудки

Механіка хабара: £30 мільйонів щокварталу

У центрі схеми стоїть одне ім’я — принц Бандар бін Султан. Син міністра оборони Саудівської Аравії, багаторічний посол королівства у Вашингтоні, людина настільки близька до родини Бушів, що в американських колах його прозвали «Бандар Буш». Саме через нього, за матеріалами розслідувань, ішли гроші.

Схема виглядала так. З виторгу «Аль-Ямами» на банківський рахунок у США надходило по £30 мільйонів щокварталу. Не разово — систематично, щонайменше десять років поспіль. Проста арифметика дає щонайменше £1,2 мільярда. Рахунки вели у вашингтонському Riggs Bank — тому самому банку, який 2005 року закрився з ганьбою після викриття відмивання грошей для диктаторів на кшталт Августо Піночета. За даними, що стали основою пізнішого американського розслідування, до Riggs через структури, пов’язані з Бандаром, надійшло близько $2 мільярдів.

Паралельно існував інший канал — дрібніший, але не менш промовистий. У жовтні 2004 року програма BBC Money Programme вийшла з детальним розслідуванням: BAE Systems, стверджували журналісти, платила хабарі принцу Туркі бін Насеру й тримала таємний «фонд» на £60 мільйонів у зв’язку з «Аль-Ямамою». Значна частина коштів, за версією програми, проходила через компанію-прокладку з непримітною назвою Robert Lee International Limited. Розкішні відпустки, покупки, готівка — усе, що потрібно, аби тримати потрібних людей вдоволеними.

Тут варто зупинитися на одній деталі, яку зазвичай проковтують. Британський уряд роками наполягав, що жодних доказів «неналежних платежів» немає. Голова Комісії з державних рахунків лорд Шелдон, ознайомившись зі звітом аудиту 1992 року, заявив коротко: «Я не знайшов свідчень того, що Міністерство оборони здійснювало неналежні виплати». Проблема в тому, що сам звіт, на який він посилався, публіка не бачила ще три десятиліття.

Хто на цьому заробив

Бенефіціарів у цій історії багато, і вони розкидані по обидва боки Ла-Маншу та Атлантики.

Передусім — сама BAE Systems. £43 мільярди виторгу за двадцять років зробили «Аль-Ямаму» фінансовим хребтом компанії. Без саудівських грошей британський авіапром 1990-х виглядав би зовсім інакше — і, ймовірно, значно біднішим.

Далі — саудівська верхівка. Принц Бандар, принц Туркі бін Насер, мережа посередників і «агентів», через яких ішли комісійні. У світі великих оборонних контрактів «комісія агенту» — це евфемізм, під яким ховається все що завгодно. Американський суддя згодом назве речі своїми іменами, але про це нижче.

Були й тіні на межі кадру. Роками циркулювали припущення, що до бізнесу навколо угоди міг бути причетний Марк Тетчер, син прем’єр-міністерки. Він завжди це категорично заперечував — і заперечував, що будь-коли отримував виплати чи використовував материнські зв’язки у своїх справах. Доказів проти нього так і не оприлюднили. Але сам факт, що прізвище сина глави уряду роками висіло поряд із найбільшою хабарною справою країни, багато говорить про атмосферу навколо «Аль-Ямами».

І, звісно, британська держава. Продаж зброї Саудівській Аравії — це робочі місця, податки, геополітичний важіль. Кожен уряд від Тетчер до Блера мав пряму зацікавленість, щоб оборудка жила й не потрапляла до суду. Саме ця зацікавленість зрештою й вирішила долю розслідування.

Ця логіка — «занадто важливо, щоб розслідувати» — не унікальна для Лондона. Ми бачили її в історії хабарів Raytheon у Катарі, у справі €3,6 млрд відкатів Airbus у 16 країнах і в тому, як Halliburton і Дік Чейні заробляли на Іраку. Оборонна індустрія навчилася конвертувати національну безпеку в імунітет від правосуддя.

Як убили розслідування

2004 року Управління боротьби з тяжкими шахрайствами (SFO) відкрило справу. Слідчі йшли за грошима — і гроші вели у Швейцарію, до рахунків, пов’язаних із саудівськими виплатами. Це був момент, коли система вперше за двадцять років по-справжньому наблизилася до правди.

А потім усе спинилося.

Директор SFO Роберт Уордл пізніше розповів, що отримав пряму погрозу від посла Саудівської Аравії у Великій Британії. Суть була проста: продовжите копати — Ер-Ріяд припинить співпрацю з контртероризму. Уордл сформулював це так, що ці слова стали формулою всієї справи.

«Британські життя на британських вулицях опинилися під загрозою».

Роберт Уордл, директор SFO (2003–2008), про погрозу, отриману перед закриттям справи

14 грудня 2006 року розслідування закрили. Офіційне пояснення — необхідність убезпечити «національну та міжнародну безпеку». Рішення публічно підтримав прем’єр-міністр Тоні Блер, і його аргументація не залишала простору для двозначності.

«Наші відносини із Саудівською Аравією життєво важливі для нашої країни — з погляду контртероризму, ширшого Близького Сходу, допомоги у справі Ізраїлю та Палестини. Цей стратегічний інтерес стоїть на першому місці».

Тоні Блер, прем’єр-міністр Великої Британії, грудень 2006

Прочитайте це речення ще раз. Прем’єр-міністр демократичної країни публічно каже, що стратегічний інтерес стоїть вище за розслідування корупції. Не «доказів бракує». Не «звинувачення безпідставні». А — «інтерес на першому місці». Це, мабуть, найчесніше зізнання британського істеблішменту за все десятиліття.

Генеральний прокурор лорд Голдсміт підтримав закриття, посилаючись на саудівські погрози щодо розвідданих про тероризм. Але юридична битва на цьому не завершилася. Правозахисні організації подали на уряд у суд — і у квітні 2008 року Високий суд ухвалив сенсаційне рішення: закриття розслідування було незаконним. Суд визнав, що піддатися погрозі іноземної держави — означає підірвати верховенство права.

Тріумф тривав недовго. 30 липня 2008 року Палата лордів одноголосно скасувала рішення Високого суду. Найвища судова інстанція країни постановила: рішення закрити справу було законним. Формально — крапка. По суті — держава сама собі виписала індульгенцію, і найвищий суд її завізував.

Сам Уордл згодом визнав, чого це коштувало репутації країни.

Закриття справи, за його словами, могло зашкодити «репутації Британії як країни, що сповнена рішучості викорінити корупцію».

Роберт Уордл, у пізнішому інтерв’ю пресі

Звіт, який ховали 32 роки

Якщо закриття справи 2006 року було публічним актом, то найтемніша частина «Аль-Ямами» ховалася в тиші архівів.

1992 року Національне бюро аудиту Великої Британії (NAO) завершило перевірку угоди «Аль-Ямама». І сталося те, чого не траплялося ні до, ні після: звіт засекретили. Це єдиний за всю історію NAO звіт, який так і не був опублікований. Незалежний державний аудитор дослідив найбільший оборонний контракт країни — і результат сховали від парламенту та громадськості на десятиліття.

Офіційна версія — знову «національна безпека» й «комерційна конфіденційність». Лорд Шелдон, який особисто ознайомився зі змістом, запевняв, що нічого кримінального там немає. Але громадськість мала вірити на слово людині, яка тримала документ у сейфі.

Розв’язка настала аж у березні 2024 року. Журналісти The Guardian виявили копію того самого звіту 1992 року — в архіві особистих паперів покійного лорда Шелдона, що зберігалися в Лондонській школі економіки. Документ, який держава ховала третину століття, знайшовся серед приватних паперів чиновника. І майже одночасно організація Action on Armed Violence оприлюднила ще одну незручну деталь: британське Міністерство оборони, як з’ясувалося, роками здійснювало мільйонні виплати саудівській стороні в межах адміністрування угоди.

Тридцять два роки. Стільки знадобилося, щоб один аудиторський звіт побачив світло. За цей час встигли змінитися шість прем’єр-міністрів, а більшість фігурантів історії — постаріти або померти. Секретність працює саме так: не забороняє правду, а відкладає її до моменту, коли вона вже нікому не зашкодить.

Розплата, якої не було: $400 мільйонів за «фальшивий облік»

Британське правосуддя здалося. Американське — ні, принаймні формально. Оскільки виплати проходили через банк у Вашингтоні, Міністерство юстиції США мало юрисдикцію, і воно нею скористалося.

У березні 2010 року BAE Systems уклала угоду зі слідством. Компанія визнала провину й погодилася сплатити $400 мільйонів — на той момент один із найбільших штрафів в історії DOJ. Але диявол ховався у формулюванні. BAE визнала не хабарництво. Вона визнала «змову з метою надання неправдивих заяв уряду США» та «фальшивий облік» — технічні, бухгалтерські звинувачення, що стосувалися і «Аль-Ямами», і продажу винищувачів Gripen до Чехії та Угорщини.

Різниця не косметична. Визнання хабарництва потягло б за собою міжнародний «чорний список» — заборону на державні контракти в ЄС і США, що для оборонної компанії дорівнює смертному вироку. «Фальшивий облік» такого наслідку не мав. BAE заплатила чималу суму — і залишилася в грі. Класична угода, у якій держава отримує гроші, а корпорація зберігає ліцензію на життя.

Суддя окружного суду США Джон Бейтс, затверджуючи угоду, не приховував роздратування таким компромісом. Його характеристика поведінки компанії увійшла в історію справи.

«Обман, дволичність і свідомі порушення закону… у величезних масштабах».

Суддя Джон Д. Бейтс, Окружний суд США, про поведінку BAE Systems, 2010

Паралельно британський SFO — той самий, що закрив головну справу — таки притиснув BAE в окремому, значно дрібнішому епізоді. Йшлося про постачання радарної системи Танзанії на суму близько $40 мільйонів, у якій «дуже суттєві комісійні» пішли закордонному агенту. У грудні 2010 року Саутваркський королівський суд затвердив мирову: BAE зобов’язали виплатити £30 мільйонів «на користь народу Танзанії», оштрафували на £500 тисяч і зобов’язали компенсувати £225 тисяч витрат SFO. Радарна оборудка вартістю в кілька десятків мільйонів отримала покарання. Оборудка на £43 мільярди — ні.

Ця вибірковість — не випадковість, а система. Дрібну рибу карають для звіту, велику — відпускають зі стратегічних міркувань. Точнісінько так само, як показує обвал переслідувань «білих комірців» у США: що вищий рівень фігуранта, то менша ймовірність, що він сяде.

Оборудка, що ніколи не закінчувалася

Тут криється ще один нюанс, який часто губиться в переказах. «Аль-Ямама» не була разовим контрактом 1985 року, який згодом закрили й забули. Це була жива, самовідновлювана машина, що працювала десятиліттями і плавно перетекла у свого спадкоємця.

2007 року, менш ніж за рік після закриття корупційного розслідування, Британія й Саудівська Аравія підписали новий мегаконтракт — «Аль-Салам» («Мир»). Ер-Ріяд замовив 72 винищувачі Eurofighter Typhoon, і повна вартість пакета з озброєнням оцінювалася приблизно в £10 мільярдів. Схема-наступниця запрацювала майже одразу після того, як держава поховала розслідування схеми-попередниці. Збіг у часі красномовний: щойно загроза суду зникла, нові мільярди потекли за тим самим маршрутом.

Держава підстраховувала ці угоди й фінансово. У вересні 2003 року британський Департамент гарантій експортних кредитів (ECGD) видав під саудівські контракти гарантію на £2,7 мільярда — тобто платник податків фактично взяв на себе ризики приватної оборонної корпорації. Приватний прибуток, публічний ризик. Цю формулу ми не раз розбирали — від програми F-35 Lockheed Martin до інших оборонних гігантів, що живуть на державні гарантії, а прибутки лишають собі.

Саме тому «Аль-Ямаму» неможливо списати як «історію 1980-х». Її механіка — оплата в обхід бюджету, посередники, державні гарантії, політичне прикриття — не зникла разом із Tornado. Вона просто пересіла на нові літаки.

А що кажуть на захист

Було б нечесно подати цю історію так, ніби в неї є лише один бік. Аргументи захисту існують, і їх варто викласти прямо.

Перше: юридично BAE ніколи не була засуджена за хабарництво — ані в Британії, ані в США. Компанія визнала бухгалтерські порушення, і формально презумпція невинуватості щодо хабарів залишається. Друге: «комісійні агентам» на Близькому Сході тривалий час були легальною й поширеною практикою; те, що сьогодні виглядає як хабар, у 1980-х вписувалося в норми ведення бізнесу в регіоні. Третє, і головне: захисники рішення 2006 року наполягають, що погроза розриву контртерористичної співпраці була реальною, а не риторичною. Палата лордів — найвища на той час судова інстанція країни — одноголосно визнала закриття справи законним. Це не дрібниця: незалежні судді, а не політики, поставили печатку.

Ці аргументи не варто відмахувати. Але вони не знімають головного питання. Навіть якщо кожна виплата була формально «комісією», навіть якщо саудівська погроза була справжньою — залишається факт, що держава свідомо обрала не з’ясовувати правду. Законність рішення й його справедливість — це різні речі. Палата лордів сказала «законно». Вона не сказала «чисто».

Чому це досі важливо — і для вас теж

«Аль-Ямама» — не музейний експонат. Це шаблон, за яким досі працює світова торгівля зброєю.

Схема впізнавана до дрібниць. Гігантський контракт із монархією Затоки. Оплата через непрозорі механізми — тоді нафтою, сьогодні суверенними фондами. «Комісії агентам», що осідають на офшорах. І щоразу, коли слідство підбирається надто близько, з’являється чарівне слово «національна безпека», яке зачиняє всі двері. Саудівська модель влади й грошей, яку ми детально розбирали в матеріалі про імперію Мохаммеда бін Салмана, виросла в тому самому середовищі, де зброя, нафта й лояльність Заходу зливаються в одну оборудку.

Для читача в Берліні, Варшаві чи Чикаго тут є цілком практичний висновок. Гроші, що йдуть на ці контракти, — це податки. Літаки, продані диктатурам, згодом бомблять цивільних — Ємен це показав із граничною ясністю. А принцип «стратегічний інтерес важливіший за правосуддя» не залишається на Близькому Сході. Він повертається додому — щоразу, коли уряд вирішує, що якесь розслідування «зашкодить національним інтересам». Одного разу проковтнувши цю логіку заради саудівських літаків, демократія втрачає право обурюватися, коли її застосують до чогось ближчого.

Ту саму архітектуру безкарності — коли банки відмивають, а регулятори заплющують очі — ми бачили в історії HSBC та картелів і в тому, як група Carlyle перетворила зв’язки Бушів і бін Ладенів на мільярди. «Аль-Ямама» — не аномалія в цій системі. Вона — її фундамент.

Роберт Уордл підписав документ про закриття справи за один день. Засекречений звіт пролежав тридцять два роки. Принц отримав свій мільярд і жодного дня в суді. А формула, якою це все виправдали, досі напоготові — у кожному кабінеті, де хтось вирішує, що правда обійдеться державі занадто дорого. Питання лише в тому, яку саме справу закриють наступного разу — і чи дізнаємося ми про це раніше, ніж через тридцять два роки.

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon