Cum-Ex: €150 млрд украдено, а Шольц забув усе

18 жовтня 2018 року дев’ятнадцять європейських редакцій одночасно натиснули «опублікувати». На екранах з’явилося число, у яке важко повірити: щонайменше 55 мільярдів євро, виведених зі скарбниць Європи через схему, про яку більшість людей ніколи не чули. Згодом цифру переписали. З урахуванням спорідненої махінації під назвою Cum-Cum мова йде вже про близько 150 мільярдів — найбільше пограбування державної казни в історії континенту.

Грабували не люди в масках. Грабували банки з мармуровими холами.

І ось деталь, яку варто тримати в голові до останнього рядка. Чоловік, чия міська адміністрація у 2016 році дозволила одному гамбурзькому банку не повертати 47 мільйонів євро вкрадених податків, за п’ять років став канцлером Німеччини — країни, де живе майже третина наших читачів. Його звати Олаф Шольц. На запитання, як це сталося, він роками відповідав однією фразою, що увійшла в німецьку політичну мову: «Я не пригадую».

Це історія про те, як легально виглядаючий папір перетворює крадіжку на «податкову оптимізацію», як юристи й банкіри роками виносили гроші ваших шкіл і лікарень, і чому майже ніхто з них не сидить.

Як працює пограбування, у якому немає вкраденого

Латиною cum означає «з», ex — «без». Cum-ex — «з дивідендом і без нього». Назва описує фокус, на якому тримається вся схема: одну й ту саму акцію в потрібний момент змушують виглядати так, ніби вона належить двом власникам одразу.

Механіка така. Коли компанія виплачує дивіденди, держава утримує з них податок — у Німеччині це були 25 відсотків. Інвестор, який реально володіє акцією, отримує довідку, що податок сплачено, і за певних умов може повернути його собі. Один податок — одна довідка — одне повернення. Так задумано.

Учасники cum-ex брали акції великих концернів і за лічені дні навколо дати виплати дивідендів швидко перекидали їх між собою через так звані короткі продажі — продаж паперів, яких у момент угоди в продавця ще немає. У цій штучній плутанині банк-кастодіан видавав довідку про сплачений податок не одному власнику, а двом. Або трьом. Податок держава отримала один раз. А повернення за ним вимагали кілька разів.

Журналісти CORRECTIV, які розкрили схему, описали її без жодної фінансової термінології: «Це трохи схоже на те, як батьки вимагають виплату на дитину за двох — чи більше — дітей, коли в родині дитина одна».

Поруч жила менш зухвала, але масштабніша сестра схеми — Cum-Cum. Тут іноземні власники німецьких акцій, які за законом не могли повернути дивідендний податок, тимчасово «парковали» свої папери у німецькому банку якраз на дату виплати. Банк, формально ставши власником, податок повертав — і ділився з реальним інвестором. Менш агресивно, ніж cum-ex, зате роками і в промислових обсягах.

Найгірше у цій історії — що держава знала. Ще у 1992 році державний уповноважений Август Шефер письмово попереджав про небезпеку таких операцій. Пік махінацій припав на 2006–2011 роки. Лазівку в німецькому законі остаточно закрили лише у 2012-му. Двадцять років чиновники й політики дивилися, як казна стікає кров’ю, і не робили нічого.

Архітектор: чоловік, який зробив крадіжку «продуктом»

У кожної індустрії є свій винахідник. У cum-ex його звати Ханно Бергер — колишній високопосадовець податкової служби Гессену, який перейшов на інший бік і став найвідомішим податковим юристом Німеччини. Саме він перетворив фокус із дивідендами на конвеєрний бізнес-продукт, який банки купували як інвестиційну послугу.

Бергер ніколи не вважав себе злочинцем. Його лінія захисту увійшла в підручники цинізму.

«Хто любить свою державу — той сплачує податки. А хто любить свої гроші — той не платить нічого зайвого».

Ханно Бергер, податковий юрист, приписувана йому фраза, наведена в розслідуванні CumEx-Files

Коли у 2012 році слідство підійшло впритул, Бергер утік до Швейцарії й роками боровся проти екстрадиції. Його все ж видали Німеччині. У грудні 2022-го земельний суд Бонна засудив його до восьми років. У травні 2023-го суд Вісбадена додав ще — підсумковий термін склав вісім років і три місяці. Прокуратура Франкфурта інкримінувала йому участь у складних угодах 2006–2008 років, які призвели до безпідставних повернень податку на 113 мільйонів євро. З його активів ухвалили стягнути майже 1,1 мільйона.

Бергер подавав до Федерального конституційного суду в Карлсруе, намагаючись скасувати вирок. У лютому 2024 року суд відмовив. Архітектор сів. Але він був лише креслярем — будували інші, і будували по всій Європі.

Поруч із ним відповів і юрист, що підписував «правильні» висновки. Ульф Йоганнеман, колишній партнер і голова міжнародного податкового відділу великої фірми Freshfields, давав банкам експертні висновки про «законність» cum-ex. Його заарештували у листопаді 2019-го, а в січні 2024-го засудили до трьох з половиною років. Папір, який мав прикривати схему, сам став доказом у справі.

Гамбурзька справа: банк, 47 мільйонів і майбутній канцлер

Тепер до серця історії — і до того, чому вона стосується кожного, хто читає це з Німеччини.

M.M. Warburg — приватний банк із Гамбурга з майже двохсотлітньою історією. Один із його співвласників і колишній керівник, Крістіан Олеаріус, став першим топ-банкіром, якому в цій справі висунули звинувачення. Cum-ex угоди Warburg коштували казні понад 100 мільйонів євро. У 2021 році Федеральний суд Німеччини остаточно постановив: процедури, які застосовував банк, є кримінальним злочином. Warburg змусили повернути державі гроші.

Але спершу місто Гамбург цих грошей повертати не хотіло. І ось чому це питання переслідує одного конкретного політика.

У 2016 році гамбурзька податкова мала право вимагати з Warburg 47 мільйонів євро незаконно повернутого податку. Вона цього не зробила — дала вимозі спливти за строком давності. Наступного року на кону опинилися ще 43 мільйони. Тодішнім першим бургомістром Гамбурга був Олаф Шольц.

Документально встановлено: Шольц зустрічався з Олеаріусом тричі у 2016–2017 роках і ще раз говорив із ним телефоном. Зустрічі припали рівно на той період, коли податкова вирішувала долю спершу 47, а потім 43 мільйонів. Із щоденників Олеаріуса, які вилучили слідчі, випливає, що після зустрічі 26 жовтня 2016 року Шольц сам зателефонував банкіру й порадив передати захисну записку Warburg тодішньому фінансовому сенатору Гамбурга Петеру Чентчеру — нині бургомістру міста.

Це вже не пасивне спостереження. Це підказка, кому й що віднести.

Перед слідчим комітетом Шольц спершу заперечував самі зустрічі з Олеаріусом. Потім, коли щоденники сказали інше, змінив свідчення — і заявив, що деталей розмов не пам’ятає. Німецька преса дала цьому назву: Erinnerungslücken, «провали в пам’яті».

«Прямих доказів впливу Шольца й Чентчера ми не знайшли — але непрямі докази нищівні».

Представник фракції «Ліві» у гамбурзькому слідчому комітеті, проміжний звіт, березень 2024

Була ще одна деталь, від якої історія набула майже літературного присмаку. У сейфовій комірці гамбурзького політика-соціал-демократа Йоганнеса Карса слідчі знайшли понад 200 тисяч євро готівкою. Походження грошей пояснити ніхто не зміг. Карс, близький до місцевих фінансових кіл, фігурував у переписці навколо справи Warburg. Доказ прямого підкупу не вибудували. Але образ — політик, банк, прощені мільйони і кеш у сейфі — закарбувався.

Шольц усе заперечує і досі. Жодного звинувачення особисто йому не висунули. Проте у липні 2025 року прокуратура Кельна завершила розслідування проти гамбурзької податкової чиновниці та трьох банкірів Warburg, висунувши обвинувачення у тяжкому ухиленні від сплати податків та пособництві. Справа, яку політики роками намагалися закрити «провалами в пам’яті», не закрилася.

Гамбург — не виняток. Той самий механізм прощення й мовчання ми бачили у більших банків. Як Deutsche Bank десятиліттями відкуповувався від наслідків, так і тут штраф чи повернення стають просто рядком витрат, а не вироком.

Данський слід: найбільший вирок Європи

Якщо в Німеччині cum-ex був індустрією, то в Данії він став особистим тріумфом однієї людини — британського трейдера Санджая Шаха, засновника лондонського хедж-фонду Solo Capital.

Між 2012 і 2015 роками мережа Шаха подала до данської податкової служби SKAT тисячі фіктивних заявок на повернення дивідендного податку. Сума, виманена з данської казни, склала близько 9 мільярдів данських крон — приблизно 1,3 мільярда доларів. Жодних реальних акцій, жодного реально сплаченого податку. Лише папір, що виглядав переконливо.

Шах роками жив у Дубаї й вважав себе недосяжним. Він наполягав, що просто скористався законною лазівкою.

«Я не зробив нічого протизаконного. Я використав правила так, як вони були написані».

Санджай Шах, засновник Solo Capital, у численних інтерв’ю до арешту

Правила виявилися сильнішими за впевненість. 6 грудня 2023 року ОАЕ екстрадували Шаха до Данії — його заарештували одразу в аеропорту Копенгагена. У грудні 2024-го данський суд призначив йому 12 років ув’язнення. Це найважчий вирок за фінансовий злочин в історії Данії й найсуворіше покарання за всю європейську сагу cum-ex. Суд також зобов’язав конфіскувати в нього активів приблизно на мільярд доларів.

І тут історія робить гіркий поворот. Окремо данська податкова SKAT намагалася стягнути гроші через цивільний суд у Лондоні — близько 1,4 мільярда фунтів, 56 відповідачів, 138 днів слухань. У жовтні 2025 року Високий суд Лондона відхилив усі позови SKAT. Кримінально Шах сидить. А цивільно повернути вкрадене Данії досі не вдалося. Гроші платників податків розчинилися в офшорах, які навіть вирок не дістав.

Прокурорка, що здалася — і сказала правду вголос

У цій історії є героїня. Її звати Анне Брорхількер, і десять років вона була нічним кошмаром cum-ex банкірів.

Старша прокурорка з Кельна очолювала спеціальний відділ H, де понад 30 слідчих вели десятки складних справ проти понад 1700 підозрюваних у Німеччині та за кордоном. Саме вона домоглася перших проривних вироків, які вперше назвали cum-ex тим, чим він був — кримінальним злочином, а не «сірою зоною».

22 квітня 2024 року Брорхількер пішла. Звільнилася з прокуратури й очолила неурядову організацію Finanzwende, що бореться з фінансовою злочинністю. Її пояснення прозвучало як вирок усій системі.

«У сфері фінансової злочинності маленьких ловлять, а великих відпускають. Система влаштована так, що заможні гравці зі зв’язками уникають правосуддя».

Анне Брорхількер, колишня старша прокурорка Кельна, після звільнення, квітень 2024

Десять років роботи. 1700 підозрюваних. І жінка, яка вела найбільшу податкову справу Європи, йде, бо не отримала політичної підтримки. Це не випадковість. Це і є відповідь на питання, чому майже ніхто не сидить.

Той самий закон, що відпускає банкірів із мільярдними схемами, з рідкісною завзятістю береться за дрібного підприємця. Ми вже описували це на прикладі того, як ЄС оголосив війну готівці звичайних людей під гаслом боротьби з відмиванням — поки справжні мільярди тихо течуть через довідки й офшори.

Скільки втратила Європа — і хто за це заплатив

Тепер цифри, заради яких варто було дочитати. Розслідування CumEx-Files, яке очолив CORRECTIV разом із десятками редакцій, спершу оцінило збитки лише від cum-ex у щонайменше 55 мільярдів євро. Пізніше, коли до картини додали cum-cum, сумарна оцінка втрат європейських скарбниць сягнула близько 150 мільярдів.

Розклад по країнах виглядає так:

• Німеччина — найбільша жертва, близько 36 мільярдів євро втрат казни;
• Франція — щонайменше 17 мільярдів;
• Італія — близько 4,5 мільярда;
• Данія — приблизно 1,7 мільярда;
• Бельгія — понад 200 мільйонів.

У схемі засвітилися не маргінали, а опора європейської фінансової системи: Deutsche Bank, HypoVereinsbank, M.M. Warburg, австралійський Macquarie, Merrill Lynch, південноафриканський Investec. Поруч — консультанти й аудитори, що штампували висновки: KPMG, Ernst & Young, юрфірма Freshfields. Та сама індустрія, яка ховала статки клієнтів у Credit Suisse і проводила гроші картелів через HSBC, тут просто переключилася з приховування податків на їх викрадення безпосередньо з бюджету.

Хто заплатив за ці 150 мільярдів? Не банкіри. За них заплатили лікарні, яким бракує персоналу. Школи з протікаючими дахами. Пенсіонери, яким підняли вік виходу. Кожен працівник у Дортмунді чи Мюнхені, з чиєї зарплати держава справно утримує податок до останнього цента — той самий податок, який банки повертали собі по два й по три рази.

Дослідники Стенфордського університету, аналізуючи cum-ex і cum-cum, дійшли висновку, що ця історія — не про лазівку в податковому кодексі. Вона про те, як демократичні інституції дають збій, коли стикаються з достатньо великими грошима й достатньо впливовими людьми. Двадцять років попереджень. Десятки задіяних банків. І політична система, яка згадала про проблему тільки тоді, коли журналісти поклали її на перші шпальти.

Європейський парламент згодом провів слухання, Європейське банківське управління оголосило план із десяти пунктів, національні податкові служби почали — нарешті — судитися. Але загальна картина та сама, що й у решті розслідувань про еліти, які ми ведемо: від Qatargate й Pfizergate у Брюсселі до справ проти колишніх прем’єрів ЄС. Схема розкрита, винні названі, цифри оголошені — а гроші не повертаються, і нагорі майже ніхто не сідає.

Як про це взагалі дізналися

Жодна податкова служба не розкрила cum-ex сама. Її розкрили журналісти.

Багаторічне розслідування вів німецький репортер Олівер Шрьом разом із командою CORRECTIV. До 2018 року вони об’єднали навколо теми близько 19 медіа з понад десятка країн — від британської The Guardian і французької Le Monde до данської Politiken. 18 жовтня 2018 року всі вони вийшли з матеріалами одночасно. Це була не сенсація одного дня, а скоординований удар, який змусив цілий континент уперше побачити масштаб.

Розслідування спиралося на тисячі внутрішніх документів — листування банків, юридичні висновки, презентації, у яких cum-ex продавали клієнтам як звичайний інвестиційний продукт із гарантованою дохідністю. У цих паперах не було слова «крадіжка». Була мова про «дивідендні стратегії», «арбітраж» і «оптимізацію». Саме ця обгортка десятиліттями давала учасникам відчуття безкарності: якщо все оформлено юристами великих фірм, хіба це може бути злочином?

Виявилося — може. Але знадобилися журналісти, щоб назвати речі своїми іменами, і ще роки, щоб суди погодилися. Це повторюваний сюжет наших розслідувань: справжню роботу з викриття роблять не наглядові органи, а репортери й викривачі, тоді як офіційні інституції підключаються останніми й неохоче. Так було і з офшорними архівами Pandora Papers, і з банківськими витоками, що роками лежали без руху.

Окрема гірка деталь — доля викривачів і свідків. Поки архітектори схеми роками тягнули процеси через найдорожчих адвокатів, ті, хто допомагав слідству, нерідко лишалися без захисту й під тиском. Дисбаланс ресурсів між державою та фінансовою індустрією тут не метафора: банк може дозволити собі десятиліття судів, прокуратура — ні.

Чому це не «нудна податкова історія»

Cum-ex навмисно зроблено нудним. Складні терміни, короткі продажі, дати фіксації реєстру, дивідендний арбітраж — усе це обгортка, яка відлякує читача й присипляє пильність. Чим заплутаніша схема, тим легше тим, хто за нею стоїть, сказати: «це надто складно, ви не зрозумієте, тут немає злочину».

Але суть проста, як кишенькова крадіжка. Хтось узяв із вашого спільного гаманця гроші двічі за одну послугу — і виписав собі довідку, що так і треба. Різниця лише в тому, що гаманець називається державним бюджетом, а замість руки в кишені — банківська довідка з печаткою.

Для нашого читача в Німеччині це не абстракція. Це гроші, які мали піти на інтеграційні курси, на дитячі садки, на ту саму систему, що приймає й утримує мільйони людей. Поки cum-ex банкіри відкуповувалися штрафами, держава шукала економію — і знаходила її там, де найслабший голос.

Є й більш практичний урок. Cum-ex показав, що довідка з печаткою банку для держави довго важила більше за реальність. Система автоматично повертала податок усім, хто пред’явив правильний папір, не перевіряючи, чи був він сплачений насправді. Цю довіру до паперу й експлуатували. Поки європейські уряди обіцяють тотальний цифровий контроль над кожним переказом громадянина, реальність кричить про інше: найбільшу діру в бюджеті пробили не анонімні готівкові операції простих людей, а елегантні офіційні документи фінансової еліти. Контроль, який будують, дивиться вниз — на вашу зарплату й ваш гаманець. Туди, нагору, де крадуть мільярдами, він чомусь не дотягується. І це не випадковий збій налаштувань. Це і є налаштування.

Найчесніше про мораль цієї історії сказала людина, яка програла битву зсередини системи. Анне Брорхількер не звинувачувала окремий банк. Вона назвала ваду конструкції: правосуддя гостре для бідних і м’яке для багатих. І коли головна слідча Європи з cum-ex радше йде в неурядову організацію, ніж лишається в державній прокуратурі, це говорить про стан речей більше, ніж будь-який вирок.

150 мільярдів. Двадцять років. Один архітектор за ґратами, один трейдер у данській камері — і канцлер, який нічого не пригадує. Питання навіть не в тому, хто вкрав. Питання в тому, скільки ще людей нагорі вирішили, що про це найкраще просто забути — і хто дозволить їм забувати далі.

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon