Wirecard: зникнення Марсалека і €1,9 млрд, яких не було

18 червня 2020 року правління німецької платіжної компанії Wirecard AG, яка на той момент входила до біржового індексу DAX і оцінювалася ринком у понад 12 мільярдів євро, визнало, що €1,9 млрд готівки на трастових рахунках двох філіппінських банків «з високою ймовірністю не існують». Через тиждень компанія подала на банкрутство, а її операційний директор Ян Марсалек зник — і за шість років перетворився з фінансового шахрая на людину, яку британський суд назвав координатором російської шпигунської мережі.

Це найбільша корпоративна афера в історії повоєнної Німеччини. Вона знищила компанію, яку ще у 2018 році подавали як тріумф німецького фінтеху над старими банками. Вона оголила регулятора, що переслідував журналістів замість шахраїв. І вона закінчилася там, куди рідко доходять справи про бухгалтерські підробки — у московській штаб-квартирі ФСБ. У цьому Wirecard стоїть в одному ряду з великими фінансовими аферами останнього десятиліття — від прихованих боргів Мозамбіку та Credit Suisse до системи хабарів Siemens — з тією різницею, що тут слід веде не в офшор, а в російську спецслужбу.

Ніч, коли €1,9 млрд перестали існувати

Аудитор Ernst & Young мав підписати річну звітність Wirecard за 2019 рік у червні 2020-го. Він відмовився. Причина: фірма не змогла підтвердити наявність €1,9 млрд, які нібито лежали на ескроу-рахунках у Banco de Oro (BDO) і Bank of the Philippine Islands (BPI). Обидва банки офіційно заявили, що таких коштів у них немає й ніколи не було. BPI повідомив, що документи, які пред’являла Wirecard, містили підроблені підписи його керівників.

«Наявні ознаки того, що трастові рахунки на суму 1,9 мільярда євро з високою ймовірністю не існують.»

Заява правління Wirecard AG, 18 червня 2020

18 червня правління зробило те, що ще напередодні здавалося немислимим для компанії з індексу DAX. У короткій заяві воно повідомило, що сума «з високою ймовірністю не існує». Наступного дня генеральний директор і засновник Маркус Браун подав у відставку. Акції, які на піку 2018 року коштували близько €191, за два дні впали більш ніж на 72%. 22 червня прокуратура Мюнхена заарештувала Брауна за підозрою у завищенні обсягів продажів через фіктивні доходи. 25 червня Wirecard подала заяву про банкрутство, посилаючись на «загрозу неплатоспроможності та надмірну заборгованість».

Компанія, що наймала близько 5300 співробітників по всьому світу й обробляла платежі для сотень тисяч торговців, зникла за тиждень. У листопаді 2020 року адміністратор банкрутства продав основний європейський бізнес групі Santander усього за €100 млн — уламок від колишньої капіталізації. Кредитори, за матеріалами обвинувачення, втратили близько €3,1 млрд.

Механіка: гроші, що ходили по колу

Wirecard роками показувала зростання прибутку, яке не мало відповідника в реальних грошових потоках. Значна частина цього прибутку припадала на так званий бізнес третіх сторін — third-party acquiring, або TPA. За офіційною версією компанії, у регіонах, де вона не мала власної ліцензії (Близький Схід, Південно-Східна Азія), Wirecard обробляла платежі через місцевих партнерів, а ті переказували їй комісію. Саме ці партнери нібито й тримали мільярди на ескроу-рахунках.

Проблема в тому, що трьох ключових партнерів TPA практично неможливо було знайти. Коли у 2019 році правління під тиском розслідувань Financial Times погодилося на спеціальний аудит KPMG, аудитори прямо заявили, що не змогли підтвердити реальність приблизно €1 млрд виручки, проведеної через цих трьох посередників. Звіт KPMG від 28 квітня 2020 року обвалив акції на 26% за день.

Слідство описало схему як round-tripping — «прокручування» грошей по колу. Кошти виводили через ланцюг структур, купуючи неіснуючі або переоцінені послуги, а потім вони «поверталися» у звітність як виручка від сторонніх партнерів. Так на папері з’являвся прибуток, якого в реальності не було. Ескроу-рахунки на Філіппінах були фінальною ланкою декорації: місцем, де мали «лежати» гроші, яких ніхто ніколи не бачив. Ланцюг переказів проходив через юрисдикції з мінімальним розкриттям бенефіціарів — той самий механізм анонімних структур, який зробив можливими схеми з панамських документів.

Ключем до азійських операцій і бізнесу третіх сторін був Ян Марсалек. Австрієць 1980 року народження, він з 2010 року обіймав посаду операційного директора й особисто курував саме той сегмент, звідки походила фантомна виручка. Коли €1,9 млрд «зникли», зникла й людина, яка найкраще знала, куди вони поділися.

Регулятор, що захищав шахрая

Найтривожніша частина історії Wirecard — не сама афера, а те, як довго державна система її не бачила. Журналіст Financial Times Ден Маккрам почав ставити питання про звітність компанії ще у квітні 2015 року. Замість того щоб перевіряти Wirecard, німецький фінансовий регулятор BaFin обрав протилежну ціль.

18 лютого 2019 року BaFin запровадив дворічну на той момент безпрецедентну заборону — на два місяці заборонив короткий продаж акцій Wirecard. Це був перший випадок, коли німецький ринковий регулятор захистив у такий спосіб одну-єдину компанію зі списку. Паралельно BaFin подав кримінальні скарги проти журналістів Financial Times, підозрюючи їх у маніпуляції ринком у змові з короткими продавцями. Ці справи тихо закрили у березні 2020 року — за три місяці до краху.

Наглядом за коректністю бухгалтерської звітності в Німеччині тоді займалася напівприватна структура FREP, яка мала мізерний штат і не мала повноважень примусово перевіряти компанії. Wirecard роками існувала в мертвій зоні між FREP, BaFin і аудиторами EY, кожен з яких вважав, що дивиться хтось інший.

Після скандалу уряд Німеччини провів масштабну реформу фінансового нагляду. BaFin реорганізували, змінили керівництво й наділили прямими повноваженнями перевіряти фінансову звітність лістингових компаній без опори на сторонні органи. Контракт із FREP розірвали, а функцію контролю за звітністю повністю передали державі. EY, що підписувала звіти Wirecard роками, зіткнулася з позовами інвесторів; юрист Вольфганг Ширп ініціював кримінальне переслідування аудитора. Німецька аудиторська наглядова структура APAS почала окреме провадження щодо роботи EY.

Для української діаспори в Німеччині ця частина історії має конкретний вимір: гроші клієнтів і дрібних інвесторів, що вклалися у «німецьку технологічну зірку» через звичайні брокерські застосунки, згоріли, поки державний регулятор переслідував тих, хто вказував на проблему. Багато з тих, хто тримав акції Wirecard у пенсійних чи ощадних портфелях по всій Європі, не повернули нічого. Показово, що та сама держава, яка проґавила €1,9 млрд, тепер розбудовує централізовані цифрові системи контролю за грошима — від архітектури цифрового євро ЄЦБ до реєстрів платіжних даних, — і питання, кому насправді служить нагляд, з часів Wirecard не втратило гостроти.

Суд у Мюнхені, що тягнеться четвертий рік

Процес проти Маркуса Брауна та двох інших колишніх керівників Wirecard стартував у Регіональному суді Мюнхена наприкінці 2022 року й перетворився на один із найдовших економічних процесів в історії ФРН. Обвинувачення — комерційне групове шахрайство, розтрата й фальсифікація звітності починаючи з 2015 року. За версією прокуратури, підсудні свідомо роздували показники компанії, що призвело до збитків кредитних банків на €3,1 млрд.

До середини 2025 року суд провів понад 270 днів засідань і заслухав понад 200 свідків. Головуючий суддя Маркус Фьодіш запропонував прокуратурі скоротити роздутий обвинувальний акт до ключових епізодів, щоб пришвидшити провадження, і призначив додаткові дати аж до кінця 2026 року. Вирок у справі очікують не раніше 2026-го.

Позиція Брауна незмінна: він визнає себе не злочинцем, а жертвою. За його версією, реальна виручка від третіх сторін існувала, а гроші вкрала група всередині компанії на чолі з Марсалеком, який і вивів їх невідомо куди. Прокуратура наполягає на протилежному — що бізнесу третіх сторін не існувало взагалі, а Браун знав про це й керував схемою. 4 грудня 2025 року Вищий регіональний суд Мюнхена, відхиляючи скаргу Брауна на продовження запобіжного взяття під варту, зазначив, що йому загрожує ув’язнення на понад десять років.

Куди зник Ян Марсалек

18 червня 2020 року, у день, коли правління визнало відсутність мільярдів, Марсалека звільнили. Колегам він сказав, що летить на Філіппіни доводити свою невинність. Насправді, як встановило розслідування Bellingcat, за кілька годин він приватним літаком вилетів з австрійського аеродрому Бад-Феслау до Мінська. Далі його слід вів у Москву. З 5 серпня 2020 року Марсалек перебуває у розшуку німецької Федеральної кримінальної поліції.

Наступні п’ять років журналісти по частинах реконструювали його друге життя. Спільне розслідування Der Standard, Der Spiegel, ZDF, американського PBS Frontline та The Insider, опубліковане у 2025 році, встановило: Марсалек живе в Москві під ім’ям Александр Нелідов і у 2023 році отримав російське громадянство за цим псевдонімом. Слідчі дійшли висновку, що російська розвідка завербувала його щонайпізніше близько 2010 року — тобто ще коли він керував операціями Wirecard в Азії.

Ще до втечі Марсалек демонстрував дивний для фінансиста інтерес до розвідувальних тем. За даними розслідувачів, він хизувався доступом до секретної формули бойової речовини «Новачок» — тієї, якою у 2018 році в британському Солсбері отруїли Сергія Скрипаля. Він підтримував контакти з австрійськими спецслужбами й фінансував воєнізовані структури в Лівії. Ці епізоди довго сприймали як ексцентричність топменеджера — доки не стало зрозуміло, що вони були частиною подвійного життя. Той самий інструментарій прихованих операцій РФ проти Європи проступає й в інших справах, які ми розбирали, зокрема у розслідуванні підриву «Північних потоків».

Витоки геолокаційних даних розмістили телефон Марсалека сотні разів поблизу штаб-квартири ФСБ у Москві між січнем і листопадом 2024 року. До 2025-го він з’являвся там майже щоробочого дня, що вказує або на офіс поруч, або на повну інтеграцію в структури служби. Фотографії, які, за версією слідчих, зображують Марсалека у військовій формі з провоєнним символом «Z», дозволяють припустити його причетність до бойових дій. За тими самими даними, він щонайменше п’ять разів їздив до анексованого Криму, а також до Маріуполя та інших зон конфлікту.

Поряд із ним слідчі назвали його партнерку — 41-річну Тетяну Спірідонову, фахівчиню з Близького Сходу й перекладачку, пов’язану з ФСБ. За матеріалами розслідувань, у червні 2022 року вона привезла з Відня до Москви смартфони, а в грудні того ж року доправила до штаб-квартири ФСБ ноутбук із шифруванням стандарту НАТО. Людина, яку Німеччина розшукує за найбільшу фінансову аферу країни, більше не ховається: за описом журналістів, вона спокійно прогулюється центром Москви.

Болгарська мережа й вирок Олд-Бейлі

Найпереконливіший доказ того, ким став Марсалек, дав не Мюнхен, а Лондон. У 2023 році британська поліція заарештувала групу громадян Болгарії, яких звинуватили у шпигунстві на користь Росії. У суді Олд-Бейлі прокуратура пред’явила «масив комунікаційних даних» між Марсалеком і лідером групи Орліном Русєвим — тисячі повідомлень у Telegram і криптовалютні перекази, якими Марсалек фінансував операції.

За версією обвинувачення, мережа стежила за американськими військовими об’єктами в Європі, полювала на журналістів-критиків Кремля й опозиційних до режимів осіб, планувала стеження й потенційні викрадення. Операції фінансувалися через Марсалека; одному лише Русєву, за даними слідства, він переказав близько £204 000. Для стеження група купувала спеціальне обладнання й, за матеріалами суду, збирала персональні дані цілей — той самий тіньовий ринок інформації про людей, який ми описували в матеріалі про індустрію брокерів даних.

«Це шпигунство промислового масштабу від імені Росії. Русєв здійснював значне планування протягом тривалого періоду.»

Формулювання обвинувачення на процесі, Old Bailey, травень 2025

12 травня 2025 року суд оголосив вироки. Орлін Русєв отримав 10 років і 8 місяців як керівник мережі. Бізер Джамбазов — близько 10 років, Іван Стоянов — 5 років; усі троє визнали провину. Ще трьох — Тихомира Іванчева, лаборантку Катрін Іванову та власницю салону краси Ваню Габерову — присяжні визнали винними за результатами процесу; вони отримали відповідно вісім років, дев’ять років і вісім місяців та шість років і вісім місяців. Сумарно шестеро болгар отримали понад 50 років ув’язнення. Людина, якій вони підпорядковувалися, залишалася в Москві поза досяжністю британського правосуддя.

Справа Wirecard остаточно перестала бути лише фінансовою. Вона показала, як європейська платіжна компанія, вбудована у критичну інфраструктуру транзакцій, роками керувалася людиною, що працювала на іноземну розвідку — і як бухгалтерська афера може бути водночас каналом і прикриттям для розвідувальної діяльності.

Головний урок Wirecard не в €1,9 млрд, яких не існувало, і навіть не у втечі Марсалека. Він у тому, що держава, покликана захищати вкладників, майже п’ять років дивилася в інший бік — і виявила проблему лише тоді, коли її вже неможливо було приховати. Незалежні журналісти встановили правду задовго до регулятора, а той відповів кримінальними скаргами проти них.

Вирок Маркусу Брауну в Мюнхені очікують упродовж 2026 року. Місце перебування Яна Марсалека офіційно відоме слідчим, але недосяжне: Німеччина не має угоди про екстрадицію з Росією, а Москва не видає власних громадян. З €1,9 млрд, які «ймовірно не існували», не знайдено нічого. Наступні дати засідань у мюнхенському процесі призначені до кінця 2026 року.

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon