Міністр енергетики США Кріс Райт і міністр енергетики Саудівської Аравії принц Абдулазіз бін Салман підписали 22 липня угоду про 30-річне ядерне співробітництво, яка передбачає можливість збагачення урану на території королівства. Наступного дня президент Дональд Трамп заявив у соцмережі, що документ набуде чинності лише за умови приєднання Ер-Ріяда до Abraham Accords і встановлення дипломатичних відносин з Ізраїлем.
Ця умова перетворила технічну енергетичну угоду на політичний важіль. Райт і Рубіо назвали проєкт зразком нерозповсюдження; спеціалісти з контролю над озброєннями вказують, що він уперше з часів угоди зі США відходить від «золотого стандарту», за яким країна-партнер відмовляється від збагачення урану на власній землі.
Ставка виходить далеко за межі двосторонніх відносин. Йдеться про те, чи збережеться логіка, за якою Сполучені Штати десятиліттями продавали ядерні технології лише в обмін на відмову від найчутливіших ланок циклу. Якщо Ер-Ріяд отримає інше — з винятками й відкладеними рішеннями, — кожна наступна країна вимагатиме такого ж режиму. Тому суперечка навколо кількох абзаців угоди насправді стосується всієї архітектури нерозповсюдження, вибудуваної після холодної війни.
- Підписи Райта і бін Салмана: що в угоді
- Що вже має Ер-Ріяд: реактор, уран і Vision 2030
- «Чорна скринька» і золотий стандарт, від якого відмовилися
- Умова, дописана в соцмережі
- Тінь Ірану і обіцянка Мухаммеда бін Салмана
- Конгрес, дев'яносто днів і лінія демократів
- Post List
- Трамп зумовив ядерну угоду з Ер-Ріядом визнанням Ізраїлю
- Фенек постав перед судом за вбивство Каруани Ґаліції
- Theranos через десять років: Голмс у в’язниці до 2031-го
- Proxima Fusion залучила €411 млн на термоядерний стеларатор
- LIBOR: банки заплатили млрд, а вироки трейдерів скасовано
- Суд Гани дав 20 років главі НПП Ашанті за незаконний видобуток
Підписи Райта і бін Салмана: що в угоді
Юридична основа документа — так звана «угода 123», названа за розділом 123 Закону США про атомну енергію 1954 року. Такий формат дозволяє американським компаніям передавати ядерні технології, обладнання й матеріали іноземній державі. Разом із двостороннім договором про гарантії угоду підписали у середу, 22 липня, у Вашингтоні. Термін дії — тридцять років.
Адміністрація описала партнерство як «багаторічне, багатомільярдне» й пообіцяла мільярди доларів американській ядерній промисловості. Найбільшим бенефіціаром називають компанію Westinghouse, яка проєктує реактори на експорт; конкретних контрактів на будівництво станцій поки офіційно не оголошено. Саудівська Аравія роками заявляла про намір побудувати щонайменше два енергоблоки й довести атомну генерацію до значної частки в енергобалансі, щоб вивільнити нафту на експорт.
Ключова конструкція угоди — відкладене рішення про збагачення. Двосторонню комісію США і Саудівської Аравії створять на два роки, щоб визначити, чи є будівництво збагачувального заводу на території королівства «виправданим і комерційно доцільним». Якщо Вашингтон відмовиться від національного збагачення, Ер-Ріяд, за умовами документа, не зможе збагачувати уран самостійно або з іншим іноземним партнером упродовж наступних десяти років.
«Запевняю: ці угоди відповідають найвищим стандартам ядерної безпеки й нерозповсюдження.»
Кріс Райт, міністр енергетики США, заява 22 липня 2026 року
Держсекретар Марко Рубіо доводив, що ризику розповсюдження немає, бо проєкт вестимуть американські підрядники, а отже Вашингтон зможе його контролювати. В іншому коментарі він захищав угоду мовою конкуренції: «Ми не єдині гравці на ринку, але ми — найкращий гравець». Логіка адміністрації проста: якщо ядерні технології королівству не дадуть Штати, це зроблять Китай, Росія чи Південна Корея, і тоді жодного американського контролю не буде взагалі. Цей аргумент — «краще ми, ніж вони» — уже кілька років визначає позицію Вашингтона в переговорах і водночас є найслабшим місцем усієї конструкції: він переносить наголос із питання нерозповсюдження на питання ринкової частки.
Що вже має Ер-Ріяд: реактор, уран і Vision 2030
Саудівська Аравія прийшла до угоди не з нуля. Ще у 2010 році королівство створило спеціальне відомство — Місто атомної та відновлюваної енергії імені короля Абдалли (K.A.CARE) у Ер-Ріяді — з мандатом розбудувати цивільну ядерну галузь. У межах науково-технічного центру за участю аргентинської компанії INVAP країна спорудила невеликий дослідницький реактор, поява якого свого часу викликала запити з боку інспекторів МАГАТЕ щодо режиму нагляду.
Ер-Ріяд — учасник Договору про нерозповсюдження ядерної зброї з 1988 року, однак довгий час діяв за спрощеним «протоколом малих кількостей», який суттєво обмежує обсяг інспекцій. Саме навколо цього режиму й точилися суперечки: критики роками вимагали, щоб королівство перейшло на повноцінні гарантії, перш ніж отримати доступ до чутливих технологій. Водночас країна володіє власними запасами уранової руди й вивчала можливість її видобутку, зокрема за участі китайських партнерів.
Мотив економічний і політичний водночас. Програма Vision 2030, обличчям якої є Мухаммед бін Салман, ставить за мету зменшити залежність бюджету від нафти; атомна енергетика мала б покрити частину внутрішнього попиту й вивільнити вуглеводні на експорт. Оголошені раніше плани передбачали доведення ядерної потужності до кількох десятків гігават у наступні десятиліття. Проте та сама інфраструктура, що дає електрику, потенційно наближає державу й до порогу зброї — і саме ця двоїстість перетворює кожен технічний пункт угоди на питання безпеки.
«Чорна скринька» і золотий стандарт, від якого відмовилися
За повідомленнями, компромісом між вимогою Ер-Ріяда збагачувати уран і побоюваннями Вашингтона стала ідея заводу-«чорної скриньки»: підприємство фізично розташоване в Саудівській Аравії, але його експлуатують американські компанії, а технологію тримають закритою від приймаючої сторони. Саме тут виникає головне питання експертів — чи можна довго зберегти такий контроль.
«Ось у чому справжня проблема. Що США насправді розуміють під “чорною скринькою”? Чи привезуть американські інженери своїх фахівців туди назавжди? Реалістично — саудівці будуть залучені, вони вивчать технологію, і в майбутньому можуть вигнати США.»
Метью Кроніг, науковий співробітник Atlantic Council, коментар Al Jazeera
Точкою відліку для критиків слугує сусідня угода. Об’єднані Арабські Емірати, підписавши власний договір 123 зі США, добровільно відмовилися від збагачення урану й переробки плутонію на своїй території — саме ця відмова від «чутливих» технологій, які теоретично ведуть до зброї, і отримала назву «золотого стандарту». Еміратська АЕС «Барака» працює на імпортному паливі під повним наглядом. Саудівська угода такого зобов’язання не містить.
Слабке місце й у самій моделі «чорної скриньки»: у світі немає працюючого прецеденту, коли одна держава роками експлуатує закритий збагачувальний завод на суверенній території іншої, не передаючи їй технології. Крім того, поступка Ер-Ріяду одразу оживить давні вимоги інших союзників. Південна Корея десятиліттями домагається права на переробку відпрацьованого палива, посилаючись на власну ядерну енергетику; подібні дискусії періодично виникають і навколо Японії. Кожен виняток, зроблений для Саудівської Аравії, стає аргументом у їхніх переговорах зі США.
Суть тривоги — у фізиці процесу. Той самий каскад центрифуг, що збагачує уран до 3–5 відсотків для реакторного палива, технічно здатний довести його до 90 відсотків, потрібних для боєзаряду; змінюється лише тривалість роботи, а не обладнання. Саме тому володіння збагачувальним циклом на власній території фахівці називають «латентною» ядерною спроможністю: держава не має бомби, але має все, щоб зібрати її за лічені місяці. Іран, для порівняння, довів збагачення до 60 відсотків — рівня, який не має цивільного застосування й лежить за крок від зброї.
Друга претензія стосується нагляду. За оцінками фахівців із нерозповсюдження, документ не передбачає ухвалення Ер-Ріядом «Додаткового протоколу» Міжнародного агентства з атомної енергії — інструмента, що дозволяє інспекторам ширший доступ і раптові перевірки, зокрема на незадекларованих майданчиках. Без нього моніторинг лишається обмеженим об’єктами, про які держава повідомила сама. У випадку Ірану саме втрата такого доступу перетворила його програму на «чорну діру» для інспекторів — і критики не хочуть повторення сценарію на іншому березі Затоки.
Угода створює «жахливий» прецедент для режиму нерозповсюдження.
Келсі Девенпорт, директорка з політики нерозповсюдження Arms Control Association
Боні Дженкінс, колишня заступниця держсекретаря з контролю над озброєннями за адміністрації Байдена, сформулювала ширший закид: «Немає ясності, чи існує взагалі стратегія для регіону». Її зауваження показове тим, що лінія на ядерну співпрацю з Ер-Ріядом тягнеться крізь дві адміністрації — і жодна не змогла узгодити комерційний інтерес американської атомної галузі з вимогами нерозповсюдження. Ті самі побоювання щодо розмивання ядерних порогів лунали цього року і в Європі, коли Фінляндія та Литва переглядали власні правила щодо розміщення боєголовок.
Умова, дописана в соцмережі
Найнезвичніша частина історії — послідовність дій президента. Спершу угоду підписали на рівні міністрів. А вже наступного дня, у четвер 23 липня, Трамп фактично переписав її політичні умови постом у власній соцмережі, прив’язавши долю документа до відносин Ер-Ріяда з Ізраїлем.
Угода «буде схвалена, але це повністю залежить від приєднання Саудівської Аравії до дуже шанованих і успішних Abraham Accords».
Дональд Трамп, президент США, публікація в соцмережі 23 липня 2026 року
Такий стиль — публічно переписувати умови вже підписаних документів і зв’язувати між собою непов’язані досьє — став фірмовим почерком переговорів адміністрації. Ядерна угода, визнання Ізраїлю, оборонні контракти й доступ до американського ринку зброї опиняються в одному пакеті, де кожен елемент стає важелем для іншого. Для Ер-Ріяда це означає, що ціна за реактори може змінитися вже після рукостискання; для режиму нерозповсюдження — що технічні гарантії стають предметом політичного торгу, а не сталим правилом.
У тому ж дописі Трамп додав, що не заперечує проти «цивільних (незбагачених) ядерних об’єктів», і дав зрозуміти: без входження до Accords «угоди немає». Так технічний енергетичний документ став заручником окремого дипломатичного торгу, який тягнеться ще з часів Байдена, коли Вашингтон пропонував Ер-Ріяду ядерну співпрацю й пакт про безпеку в обмін на визнання Ізраїлю. За даними джерел, під час першого етапу переговорів адміністрація Трампа навпаки відв’язала цивільну ядерну лінію від питання Ізраїлю — а тепер прив’язала знову.
Проблема в тому, що Ер-Ріяд роками повторює власну умову дзеркально. Королівство наполягає: нормалізації з Ізраїлем не буде, доки не з’явиться чіткий шлях до створення палестинської держави. До атак 7 жовтня 2023 року й наступної війни в Газі американські посередники вважали угоду про визнання майже досяжною; після руйнувань у секторі й хвилі протестів в арабському світі публічна ціна нормалізації для Ер-Ріяда різко зросла. Наслідний принц не може дозволити собі виглядати тим, хто визнав Ізраїль в обмін на реактори, поки триває гуманітарна криза.
Тому умова Трампа ставить обидві сторони в глухий кут. Ізраїль не пропонує чіткого шляху до палестинської держави; Саудівська Аравія без нього не йде на визнання; а Вашингтон прив’язав до цього торгу ще й ядерну угоду, яку сам щойно підписав. На заяву президента офіційний Ер-Ріяд одразу не відповів, і як саме нова умова вплине на долю документа — незрозуміло.
В Ізраїлі реакція теж не була одностайним схваленням. Колишній міністр оборони Авігдор Ліберман публічно виступив проти самої ідеї саудівської ядерної програми.
«Цивільна ядерна програма Саудівської Аравії закінчиться ядерною зброєю і призведе до божевільної гонки озброєнь по всьому Близькому Сходу.»
Авігдор Ліберман, колишній міністр оборони Ізраїлю, допис у соцмережі X
Тінь Ірану і обіцянка Мухаммеда бін Салмана
Уся дискусія розгортається на тлі найгострішої за десятиліття кризи навколо іранської ядерної програми. Американські удари по іранських об’єктах тривають місяцями, а блокада Ормузької протоки й обстріли перетворили Затоку на зону відкритого конфлікту. Саме цей контекст робить саудівську ядерну амбіцію особливо чутливою: аргумент «стримування Ірану» став універсальним виправданням для дій, які ще недавно вважалися червоною лінією.
Парадокс у тому, що війна проти іранської програми одночасно й підживлює саудівську. Що активніше Вашингтон демонструє готовність зупиняти Тегеран силою, то переконливіше звучить довід Ер-Ріяда: нам потрібна власна страховка на випадок, якщо стримування провалиться. Ядерна інфраструктура, отримана «мирним» шляхом і легально, стає для королівства способом не залишитися беззбройним у регіоні, де сусід за крок від бомби, а гарантії великих держав виглядають ненадійними.
Позицію королівства сформулював особисто наслідний принц. У інтерв’ю телеканалу CBS ще у 2018 році Мухаммед бін Салман сказав, що Ер-Ріяд «без жодного сумніву» створить ядерну зброю, якщо її створить Іран. Ця фраза досі висить над кожною угодою про співпрацю: збагачувальна інфраструктура «для мирного атома» в руках держави, яка публічно обіцяла піти в зброю слідом за суперником, — і є тим, чого бояться критики.
Ядерна угода не з’явилася в порожнечі. Вона лягає поверх пакета оборонного співробітництва вартістю близько 142 мільярдів доларів, який Трамп і бін Салман підписали під час візиту президента до Ер-Ріяда в травні 2025 року. Королівство залишається одним із найбільших покупців американської зброї — модель відносин, у якій зброя, гроші й тепер ядерні технології складають єдиний пакет. Історично саме такі багатомільярдні контракти з Ер-Ріядом, як-от британська угода «Аль-Ямама», ставали простором для непрозорих виплат і закритих розслідувань.
Питання довіри до партнера критики теж не оминають. Ер-Ріяд залишається державою, довкола якої тягнеться шлейф справ про права людини — від убивства журналіста Джамаля Хашоггі 2018 року до системного придушення інакодумства. Вручити такій державі технологію, що межує зі зброєю, і покластися на «доброчесність підрядника» — саме та ставка, яку опоненти вважають надто ризикованою. Прибічники ж угоди відповідають, що відмова Вашингтона нічого не зупинить: попит на ядерну інфраструктуру нікуди не зникне, а поставити її готові й ті, хто взагалі не ставить питань про нагляд.
Ефект доміно — головний страх регіональних спостерігачів, і він не абстрактний. Регіон уже вкритий великими атомними проєктами: Єгипет будує станцію «Ель-Дабаа» силами російського «Росатому» — чотири енергоблоки й контракт на десятки мільярдів доларів; Туреччина зводить АЕС «Аккую» за тією ж російською схемою; ОАЕ вже запустили всі чотири реактори «Барака» південнокорейського виробництва, які дають помітну частку електрики країни. Досі жоден із цих проєктів не передбачав національного збагачення. Саудівський виняток здатен зламати цю стриманість.
Юридично Ер-Ріяд спирається на статтю IV Договору про нерозповсюдження, яка визнає «невід’ємне право» держав на мирне використання атомної енергії, зокрема на паливний цикл. Саме цим аргументом королівство роками пояснювало небажання наперед відмовлятися від збагачення, як це зробили Емірати. Опоненти заперечують, що право на мирний атом не означає права на технологію, яка автоматично наближає до зброї, — і що «золотий стандарт» був якраз способом розвести ці два поняття. Угода 22 липня фактично стала на бік ширшого тлумачення статті IV.
Логіка проста й тому небезпечна: щойно один із сусідів отримує право збагачувати уран, відмова інших виглядає односторонньою поступкою. Єгипет чи Туреччина зможуть послатися на прецедент, а сама відмова ОАЕ від чутливих технологій перетвориться на конкурентну ваду. Кожна нова збагачувальна програма розмиває межу між «мирним» і «військовим» атомом, а внутрішня нестабільність в Ірані лише підживлює логіку, за якою кожен гравець хоче страхову технологію під рукою. Додаткову асиметрію створює й те, що сам Ізраїль, який голосно застерігає проти саудівського атома, лишається єдиною ядерною державою регіону поза Договором про нерозповсюдження і ніколи офіційно не визнавав власного арсеналу.
Конгрес, дев’яносто днів і лінія демократів
Підпис міністрів — не остання інстанція. За Законом про атомну енергію угода 123 подається на розгляд Конгресу й починає діяти автоматично, якщо законодавці протягом визначеного строку безперервних сесій не ухвалять спільну резолюцію про несхвалення. На практиці це означає, що заблокувати документ важко: щоб зупинити угоду проти волі президента, опозиції потрібна не проста, а кваліфікована більшість, здатна подолати вето. Демократи вже сигналізують про спротив, хоча адміністрація розраховує, що документ переживе опозицію.
«Сподіваюся, що сенатор Рубіо повернеться до нас і наполягатиме, щоб Конгрес схвалив будь-яку угоду.»
Бред Шерман, конгресмен-демократ від Каліфорнії
Занепокоєння законодавців тим гостріше, що це не перша спроба адміністрації провести чутливе рішення в обхід повноцінного схвалення. Того ж місяця Сенат уперше з часів зриву перемир’я спробував обмежити війну проти Ірану резолюцією про воєнні повноваження, а суперечка навколо військового фінансування на десятки мільярдів уже показала, наскільки Білий дім готовий тиснути на бюджетні важелі. Ядерна угода з Ер-Ріядом лягає в той самий конфлікт між виконавчою владою і Конгресом за право вирішувати долю Близького Сходу.
Занепокоєння не нове. Ще на попередніх етапах переговорів група сенаторів вимагала від адміністрації повної інформації про умови можливої ядерної співпраці з Ер-Ріядом і наполягала на повноцінному нагляді Конгресу над будь-якою угодою 123. Тепер, коли документ підписано, ці ж голоси наголошують: параметри збагачення й гарантій мають бути оприлюднені до, а не після ухвалення рішення.
Критики нагадують і про юридичну деталь: без «Додаткового протоколу» МАГАТЕ будь-які запевнення про контроль тримаються на доброчесності підрядника й політичній волі двох урядів, а не на праві інспекторів заходити куди завгодно. У випадку, коли одна зі сторін — держава, що публічно допускає перехід до зброї, така конструкція виглядає крихкою.
Прив’язавши ядерну угоду до Abraham Accords, Трамп не посилив режим нерозповсюдження, а перетворив його на предмет торгу: збагачення урану де-факто стало розмінною монетою в переговорах про визнання Ізраїлю. Це зміщує саму рамку розмови — від питання «як не дати зброї поширитися» до питання «що за неї віддадуть».
Двостороння комісія з питання збагачення має працювати два роки. Угода 123 залишається на розгляді Конгресу, і саудівська сторона офіційно не відповіла на умову про приєднання до Abraham Accords.
Джерела: Al Jazeera, Time, Fortune.
Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.
Для звʼязку переходьте за посиланнями:
Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.
VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store
Наша захищена Мережа Mastodon
