50 проти 48: Конгрес уперше зупиняє війну Трампа — і безсилий

23 червня, вівторок, пізній вечір на Капітолійському пагорбі. Табло над головою сенаторів зупинилося на цифрах, яких історія Сполучених Штатів не бачила ще ніколи: 50 — «за», 48 — «проти». Уперше з 1973 року резолюція про військові повноваження пройшла обидві палати Конгресу й офіційно наказала президенту прибрати американські війська з війни. Війни, яку ніхто не оголошував. Через дванадцять годин Дональд Трамп назвав це «безглуздим» і пообіцяв не звертати уваги. І він має рацію щонайменше в одному: цей наказ не має сили закону.

Це історія про те, як найстаріша демократія світу офіційно сказала своєму президенту «зупини війну» — і нічого не сталося. Про закон, який півстоліття обходять усі без винятку господарі Білого дому. І про те, чому наш читач у Дортмунді чи Варшаві має дуже уважно дивитися на цю сцену.

Що сталося 23 червня

Сенат ухвалив резолюцію H.Con.Res. 86 голосами 50 проти 48. Документ прямо наказує президенту «прибрати збройні сили США з воєнних дій проти Ісламської Республіки Іран», якщо тільки Конгрес не оголосить війну або не ухвалить окремий дозвіл на застосування сили. Винятком лишається обмежена присутність, потрібна, щоб відбити «неминучий напад» на США чи їхніх союзників. Жодних інших лазівок текст не передбачає.

Палата представників ухвалила ідентичний текст ще 3 червня — 215 голосів проти 208. Про ту першу фазу ми писали детально у матеріалі «215-208: вперше Палата зупиняє Трампову війну з Іраном». Тоді багато хто вважав це жестом приреченим: мовляв, Сенат із республіканською більшістю поховає документ. Не поховав. 23 червня четверо республіканців перейшли на бік демократів, і резолюція стала першою в історії, що подолала обидві палати.

Автор сенатської версії — демократ від Вірджинії Тім Кейн, той самий, хто був кандидатом у віцепрезиденти у 2016 році. Він вносив подібні резолюції роками. Цього разу його аргумент звучав майже як урок громадянознавства.

«Немає жодної частини Конституції, важливішої за положення Першої статті, яке чітко встановлює: Сполучені Штати не повинні воювати без голосування Конгресу».

Тім Кейн, сенатор-демократ від Вірджинії, автор резолюції, червень 2026

Кейн повторював цю думку в кількох виступах: найурочистіше повноваження Конгресу — це право оголошувати війну, і воно належить законодавцям, а не президенту. Засновники держави, за його словами, розуміли просту річ — наслідки війни настільки величезні, що рішення про неї ніколи не повинно бути в руках однієї людини.

Війна, про яку йдеться, триває з 28 лютого 2026 року, коли почалися спільні американо-ізраїльські удари по Тегерану. На момент сенатського голосування йшов уже 116-й день бойових дій. Наша редакція веде хроніку цього конфлікту день за днем — від ударів Ірану по американських базах у Бахрейні, Кувейті та Йорданії до зняття санкцій з іранської нафти на $12 млрд. За весь цей час Конгрес жодного разу війну не оголошував. Її просто вели.

Резолюція без зубів: чому це «символічний докір»

Ось у чому пастка. Те, що ухвалив Сенат, — це concurrent resolution, спільна резолюція двох палат. А вона не має сили закону. Її не підписує президент, її не можна оскаржити у суді як обов’язкову, вона не накладає санкцій за невиконання. Юридично це формалізована думка двох палат, не більше.

Щоб наказ став обов’язковим, потрібна joint resolution — спільна резолюція, яку підписує президент або яку Конгрес проводить попри вето двома третинами голосів. Жодного з цих сценаріїв тут немає й близько. 50 голосів у Сенаті — це навіть не проста більшість для подолання вето, для якого потрібно 67. Тобто документ був мертвонародженим від самого початку, і всі це знали.

Республіканець Джеймс Ріш від Айдахо, голова комітету Сенату із закордонних справ, сказав просто.

«Президент не зверне на це жодної уваги».

Джеймс Ріш, сенатор-республіканець від Айдахо, голова комітету із закордонних справ

І все ж називати голосування цілком порожнім було б помилкою. Уперше за пів століття обидві палати офіційно зафіксували: ця війна ведеться без їхньої згоди. Це документ, на який посилатимуться — у судах, у майбутніх дебатах, в історичних книжках. Символ теж має вагу. Питання лише, чи достатню, щоб щось змінити, поки люди гинуть.

Хто зламав партійну лінію

У Сенаті проти власної партії пішли четверо республіканців: Сьюзан Коллінз від Мену, Білл Кессіді від Луїзіани, Ліза Мурковскі від Аляски та Ренд Пол від Кентуккі. Перші троє — давні центристи, що регулярно дистанціюються від найжорсткіших позицій Трампа. Ренд Пол — інший випадок: лібертаріанець, який роками виступає проти будь-яких закордонних воєн із принципових міркувань, незалежно від того, хто сидить у Білому домі.

Двоє республіканців не голосували взагалі — Мітч Макконнелл від Кентуккі та Дейв Маккормік від Пенсильванії. А єдиним демократом, який проголосував проти резолюції, став Джон Феттерман від Пенсильванії — сенатор, що дедалі частіше розходиться з власною партією у питаннях Близького Сходу.

У Палаті представників 3 червня картина була дзеркальною. Там до демократів приєдналися четверо республіканців — Томас Массі від Кентуккі, Браян Фіцпатрік від Пенсильванії, Том Барретт від Мічигану та Воррен Девідсон від Огайо. А один демократ, Джаред Голден від Мену, проголосував проти. Розколи пройшли не по партійних межах, а по лінії ставлення до самої ідеї неоголошеної війни.

Реакція Трампа була миттєвою і впізнаваною. У своїй мережі Truth Social він написав те, що багато хто очікував.

«Четверо республіканських невдах проголосували з демократами, і Іран запитав моїх людей: “Що це взагалі означає?”»

Дональд Трамп, президент США, Truth Social, червень 2026

Резолюцію він назвав «невчасною і безглуздою». А коли журналісти запитали, чи виніс він якийсь урок про конституційні межі своєї влади під час іранської кампанії, відповідь була ще промовистішою: «Жодних меж немає». Це не обмовка. Це світогляд.

Лідер демократичної меншості в Сенаті Чак Шумер спробував перевести розмову на результат самої війни, а не на процедуру.

«Трамп обіцяв чинити максимальний тиск на Іран, але врешті забезпечив максимальну плутанину, максимальний хаос».

Чак Шумер, лідер демократів у Сенаті, штат Нью-Йорк

1973 рік: закон, який президенти ігнорують півстоліття

Щоб зрозуміти, чому Конгрес сьогодні такий безсилий, треба повернутися на 53 роки назад. War Powers Resolution — Резолюція про військові повноваження — народилася на згарищі В’єтнаму. Палата ухвалила її 18 липня 1973 року (244 проти 170), Сенат — 20 липня (75 проти 20). Президент Річард Ніксон наклав вето 24 жовтня, назвавши закон «неконституційним і небезпечним» обмеженням своїх повноважень головнокомандувача. Він стверджував, що документ намагається «простим законодавчим актом» відібрати владу, яку президенти законно здійснювали майже двісті років.

Конгрес вето подолав. 7 листопада 1973 року Палата проголосувала 284 проти 135, Сенат — 75 проти 18. Закон набув чинності того ж дня. На папері він виглядав потужно: президент мусить повідомити Конгрес упродовж 48 годин після введення військ у бойові дії, а самі війська не можуть залишатися на полі бою довше 60 днів без дозволу законодавців, плюс ще 30 днів на виведення. Простіше кажучи — без згоди Конгресу війна має закінчитися за два-три місяці.

На практиці цей механізм не спрацював майже ніколи. Кожен президент від 1973 року або обходив окремі положення закону, або прямо називав його неконституційним. Це не партійна звичка — це інституційний рефлекс Білого дому, незалежно від кольору прапора.

• Адміністрація Рейгана вустами юрадника Абрагама Софаера доводила, що резолюція створює «нерозумні обмеження» і не повинна стосуватися антитерористичних операцій.
• Білл Клінтон у 1999 році продовжував бомбардування Косова понад два тижні після спливу 60-денного терміну, посилаючись на те, що фінансування операції нібито означало згоду Конгресу.
• Барак Обама у 2011 році взагалі заявив, що в Лівії немає «бойових дій» у сенсі закону — попри те, що до вересня США здійснили 26% усіх бойових вильотів коаліції.
• Дональд Трамп у 2020 році виправдав убивство іранського генерала Касема Сулеймані старим дозволом 2002 року на війну в Іраку, хоча його застосовність до Ірану була більш ніж сумнівною.

Закономірність очевидна. Закон створив ритуали — звіти, дебати, час від часу резолюції, — але жодного разу не зупинив війну, коли президент посилався на «невід’ємні» повноваження головнокомандувача. Те, що сталося 23 червня, — найдальша точка, до якої колись доходив Конгрес. І все одно цього недостатньо.

Чому ж тоді законодавці взагалі морочилися? Бо навіть необов’язкова резолюція має юридичну вагу на довшій дистанції. Якщо хтось колись оскаржить дії Білого дому в суді — родина загиблого військового, ветеранська організація, штат, — цей документ стане доказом того, що Конгрес чітко й офіційно не санкціонував війну. Суди десятиліттями ухилялися від таких справ, ховаючись за доктриною «політичного питання». Але письмова, проголосована обома палатами незгода ускладнює таку втечу.

Є й суто історичний бік. Конституційні баланси будуються з прецедентів, а не лише з законів. Сьогодні наказ ігнорують — завтра на нього посилаються. Кожен майбутній президент, що захоче розпочати війну без санкції парламенту, тепер знатиме: обидві палати здатні зібрати більшість проти нього навіть тоді, коли формально це нічого не змінює. Це слабкий запобіжник. Але в системі, де сильні запобіжники один за одним демонтують, слабкий — це більше, ніж нічого.

Війна, яку ніхто не оголошував — і хто на ній заробляє

За цифрами голосування ховається незручне питання: якщо більшість в обох палатах вважає цю війну несанкціонованою, чому вона триває вже четвертий місяць? Частина відповіді — у механіці влади, яку ми описали вище. Інша частина — у грошах.

Кожна доба бойових дій у Перській затоці — це контракти. Ракети-перехоплювачі, авіабомби, обслуговування авіаносних груп, поповнення складів союзників. Ми докладно розбирали, як на цьому конкретно заробляють підрядники Пентагону — у матеріалах про Raytheon і системи Patriot та про Lockheed Martin з її F-35 на $2 трлн. Війна без чіткого мандату Конгресу — це водночас війна без чіткого фінансового контролю. Гроші течуть, а парламентського нагляду, який мав би їх рахувати, фактично немає.

А рахунок іде не лише в доларах. За 116 днів Іран встиг ударити по американських базах одразу в кількох країнах Затоки, збити гелікоптер Apache над Ормузькою протокою, а у відповідь американські й ізраїльські удари накрили Тегеран, Бейрут і десятки інших цілей. Загиблі є з обох боків, точні цифри Київ тут ні до чого, але масштаб руйнувань зростає щотижня. І весь цей час головне рішення — чи має взагалі тривати ця війна — ухвалювала одна людина в Білому домі, а не 535 обраних народом законодавців. Саме цей дисбаланс резолюція й намагалася виправити. Безуспішно.

Опитування показують, що американці втомилися. Лише 24% вважали кампанію проти Ірану такою, що варта зусиль. Це разюче мало для країни у стані фактичної війни. І саме цей розрив — між настроями виборців і діями Білого дому — пояснює, чому четверо республіканців ризикнули гнівом Трампа. Вони рахують голоси у своїх штатах, а не лайки у Truth Social.

Тим часом конфлікт розповзається. Паралельно йдуть удари по Лівану, чергові редакції угод і меморандумів, перекроєних по три рази, — як ми писали у репортажі про меморандум, підписаний у Версалі. А на тлі цього в Європі обговорюють розміщення американської ядерної зброї в Польщі та Балтії. Кожен новий фронт — це ще один привід, для якого жодне голосування Конгресу вже не передбачене.

Чому Конгрес наважився саме зараз

Резолюції Тіма Кейна не нові. Він вносив схожі документи у 2019-му після удару по Сулеймані, потім ще раз. Щоразу вони або не доходили до фіналу, або тонули в одній із палат. Що змінилося влітку 2026-го? Збіглося відразу кілька факторів, і кожен варто назвати окремо.

По-перше, тривалість. Це вже не разовий удар, як по Сулеймані у 2020-му, після якого все стихло за кілька днів. Це повномасштабна кампанія, що тягнеться з 28 лютого без видимого фіналу. 116 днів — це більше, ніж дозволяє навіть найм’якше тлумачення 60-денного ліміту з закону 1973 року. Юридична підстава для бездіяльності Конгресу зникла сама собою.

По-друге, хаос в управлінні самою війною. Меморандуми переписувалися по три рази, союзники отримували суперечливі сигнали, а між Трампом і Нетаньяху публічно тріснуло — ми фіксували це у матеріалі про зрив перемир’я і Версаль. Коли навіть прихильники кампанії не можуть пояснити її мету, опір у Конгресі знаходить простір для маневру.

По-третє, час. Голосування відбулося буквально напередодні щорічного саміту НАТО, де генсек Марк Рютте намагався згладити тертя між Трампом і союзниками довкола Ірану. Сигнал від Конгресу — навіть символічний — лягав на стіл переговорів у дуже незручний момент. А ще попереду проміжні вибори, і кожен сенатор рахує, як голосування за чи проти війни виглядатиме у його окрузі, де лише чверть виборців вважає цю кампанію вартою зусиль.

І четверте, рідко назване вголос. Це питання престижу самого інституту. Десятиліттями Конгрес мовчки віддавав президентам право воювати, поступово перетворюючись на глядача. Для частини законодавців — особливо для давніх центристів на кшталт Коллінз і Мурковскі — це голосування було способом нагадати, насамперед собі, що вони ще щось важать. Навіть якщо наказ ніхто не виконає.

Виконавча влада, що перестала звітувати

Епізод із резолюцією не існує у вакуумі. Він — частина ширшого зсуву, за яким ми спостерігаємо місяцями: виконавча влада в США методично закриває канали підзвітності. Пентагон фактично ліквідував власний прес-офіс і засекретив те, що раніше було публічним. Міністр оборони Піт Гегсет дав Європі шість місяців на «іспит» у форматі ультиматуму, а не консультації.

Логіка скрізь однакова. Менше звітів, менше дебатів, менше людей, які можуть сказати «ні». Фраза Трампа «жодних меж немає» — не випадкова емоція в соцмережі. Це точний опис того напрямку, у якому рухається американська виконавча влада. І резолюція 50 проти 48 — це спроба, можливо остання в цьому циклі, поставити на цьому шляху бодай знак «стоп». Знак, повз який президент проїхав, не знижуючи швидкості.

Додайте до цього ще один факт: формально війну з Іраном так і не оголошено в юридичному сенсі — попри 116 днів ударів, збитий американський гелікоптер, удари Ірану по базах США та десятки загиблих. У правовому полі США це не «війна», а «бойові дії», «операція», «відповідь на загрозу». Слова мають значення: саме ця термінологічна еквілібристика й дозволяє обходити Конституцію роками.

Що це означає для нас

Наш читач — українець у Німеччині, Польщі, США — може запитати: яке мені діло до процедурної сварки в американському Сенаті? Діло пряме. Бо це історія про те, що буває, коли виконавча влада перестає звітувати перед тими, хто має її контролювати.

Сполучені Штати — наймогутніша демократія планети, з писаною Конституцією, незалежними судами, вільною пресою. І навіть там президент може вести багатомісячну війну, ігноруючи прямий наказ обох палат парламенту. Якщо запобіжники не спрацьовують у Вашингтоні, то що казати про країни, де їх узагалі демонтували? Це не абстракція для нас. В Україні президентські вибори 2024 року скасовано, парламентський контроль ослаблений, незалежні медіа під тиском. Американський приклад показує: контроль над війною і владою — це не подарунок, який дають згори. Це те, за що інституції мусять битися постійно, і навіть тоді часто програють.

Є і другий, холодніший вимір. Війна, яку президент веде без згоди парламенту й попри настрої власних виборців, — це війна без природного гальма. Саме такі конфлікти найлегше ескалують, бо немає інституції, здатної натиснути на паузу. Для регіону, де живе мільйонна українська діаспора, кожна неконтрольована ескалація на Близькому Сході — це ціни на пальне, потоки біженців, нові ризики глобального зриву. Ми послідовно проти ескалаційної риторики з будь-якого боку — і тут вона має конкретне обличчя. Коли в одній столиці президент каже «жодних меж немає», у сусідніх із зоною війни регіонах люди вже рахують, у скільки їм обійдеться ця відсутність меж — у цінах, у безпеці, у відчутті, що дорослі в кімнаті перестали тримати кермо.

Голосування 50 проти 48 увійде в підручники. Не тому, що зупинило війну — воно її не зупинило. А тому, що зафіксувало момент, коли законодавча гілка влади сказала «досить» — і виконавча відповіла: «Жодних меж немає». Хто з них має рацію щодо того, як має працювати демократія, вирішать не сенатори. Вирішать виборці на наступних виборах. Якщо ці вибори, звісно, відбудуться вчасно — на відміну від деяких інших країн.

Закон 1973 року пережив сімох президентів і жодного разу не зупинив війну. Восьмий щойно сказав йому в обличчя, що меж не існує. Питання вже не в тому, чи послухає Трамп. Питання в тому, чи лишилося в американської системи бодай щось, чого він послухає взагалі.

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon