Саудівська Аравія, Туреччина і Пакистан підписали 7 серпня у Мецці Мекканський спільний оборонний пакт, у якому зафіксовано, що «збройний напад на будь-яку з трьох держав вважатиметься нападом на всі три», — повідомили BBC і Al Jazeera з посиланням на текст спільної заяви, підписаної наслідним принцом Мухаммадом бін Салманом, президентом Реджепом Таїпом Ердоганом і прем’єр-міністром Шехбазом Шаріфом. Підписання відбулося через п’ять місяців після того, як США та Ізраїль атакували Іран 28 лютого 2026 року, і є першою тристоронньою оборонною угодою між ядерною державою, членом НАТО і найбільшим у світі виробником нафти.
- Текст пакту: що зафіксовано і що залишилося без відповіді
- Три держави, три стратегічні розрахунки
- Тегеран відповідає: Іран відкидає пакт, хусити атакують далі
- Американська безпекова парасоля над регіоном дає тріщини
- Чи може пакт розширитися: від Єгипту до ОАЕ і суннітський вісь
- П'ять місяців після 28 лютого: як змінився регіон
- Більше матеріалів
- Chat Control в ЄС: 314 MEP проти — і закон все одно ухвалено
- Хусити захопили Мокху і наближаються до Баб-ель-Мандебу
- Нетаньяху подає до суду на Haaretz за звіт про ОАЕ і 7 жовтня
- Сем Бенкман-Фрід програв апеляцію: вирок 25 років остаточний
- Cum-Ex: €55 млрд з платників податків ЄС і мовчання Шольца
- МАГАТЕ: КНДР збудувала другий завод збагачення урану в Йонбені
Текст пакту: що зафіксовано і що залишилося без відповіді
Тристороння заява, підписана у Мецці 7 серпня, зобов’язує Саудівську Аравію, Туреччину і Пакистан «зміцнити колективне стримування проти будь-якого акту агресії». Текст, оприлюднений після зустрічі трьох лідерів, також «передбачає розширення всіх аспектів оборонного співробітництва між трьома державами» — спільні навчання, обмін розвідувальними даними і закупівлі озброєння.
Ключова норма про взаємну оборону сформульована з розрахованою дипломатичною розмитістю, яку відразу помітили аналітики. Голова консалтингової фірми Killowen Group Харлан Уллман у коментарі Al Jazeera зазначив: «Ми вважаємо, що угода говорить: напад на одного слід вважати нападом на всіх — і “слід вважати” є ключовою фразою, бо вона не означає “обов’язково”». Туркецький дипломатичний чиновник, якого процитував Reuters, додав: пакт є «суто оборонним за своїм характером» — формулювання, що залишає максимальний простір для ситуативного тлумачення.
Угода не деталізує конкретних зобов’язань у різних сценаріях. Чи повинна Туреччина приєднатися до ударів по Ємену, якщо Саудівська Аравія відновить повномасштабну кампанію проти хуситів? Чи зобов’язаний Ер-Ріяд оголосити підтримку Пакистану при новому загостренні на індійському кордоні? Відповіді на ці запитання потребуватимуть, за висловом BBC, «складних розрахунків і обережної дипломатії» в кожному конкретному випадку.
Сама по собі відсутність операційних деталей — не недолік переговорників, а свідомий вибір. Кожна зі сторін отримує гнучкість: інтерпретувати зобов’язання так, як дозволяє внутрішня і зовнішня кон’юнктура. Саме так влаштована більшість регіональних оборонних пактів, включно з низкою угод НАТО, де стаття 5 теж не прописує автоматичного виходу на поле бою, а лише зобов’язання «вжити заходів, які кожна вважатиме за потрібне».
Варто нагадати контекст: Саудівська Аравія і Пакистан ще у 2025 році оголосили двосторонній оборонний пакт. Нова тристороння угода з Туреччиною — суттєво серйозніший крок: вона додає до цієї конструкції члена НАТО з розвиненою оборонною промисловістю і власним безпілотним флотом. Мекканська угода, таким чином, не виникла нізвідки — вона є результатом послідовного нарощування регіонального оборонного співробітництва, яке пришвидшилося з початком американсько-ізраїльської кампанії проти Ірану.
Три держави, три стратегічні розрахунки
Пакт підписали три держави з принципово різними профілями загроз, і кожна вбачає в угоді різні переваги.
Саудівська Аравія. Для Ер-Ріяду угода є відповіддю на системну вразливість, що стала очевидною після початку американсько-ізраїльської кампанії. Від лютого 2026 року іранські сили завдавали ударів по американських військових об’єктах на Близькому Сході, а Тегеран атакував цивільну інфраструктуру регіону, зокрема електростанції і опріснювачі води. Закриття протоки Ормуз завдало місцевим економікам значних збитків через порушення нафтових поставок і стрибок страхових премій на морські перевезення. Попри масовані американсько-ізраїльські удари Іран зберіг спроможність обмежувати рух через протоку — і Вашингтон не зміг забезпечити партнерів достатньою кількістю засобів ППО, більшість яких пішла на прикриття Ізраїлю.
Окремим сигналом для Ер-Ріяду стали торішні ізраїльські удари по Досі, спрямовані проти керівників ХАМАС. Вони наочно показали: регіональна безпека може бути зламана без попередження і без консультацій з союзниками. Рівнобіжно єменські хусити, підтримувані Тегераном і контролюючі більшу частину півніщно-заходу Ємену, у липні 2026 року оголосили «морське ембарго» проти Саудівської Аравії та завдали ударів по саудівських аеропортах, нафтових об’єктах і танкерах у Червоному морі. Центр стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) у своїй доповіді за 2025 рік зафіксував: «Держави Перської затоки переглянули свої оборонні стратегії». Мекканський пакт — один із практичних висновків цього перегляду.
Пакистан. Для Ісламабаду ставки лежать в іншій площині. У травні 2025 року тривала напруга на кордоні з Індією переросла у відкритий збройний конфлікт. Хоча до повномасштабної війни не дійшло, Пакистан опинився перед перспективою протистояння з ядерною державою без відчутної підтримки Вашингтона. Водночас Ісламабад веде прикордонний конфлікт з Афганістаном з лютого 2026 року. За таких умов фінансова потуга Ер-Ріяду і безпрецедентний оборонно-промисловий потенціал Туреччини формують куди вагоміший стримувальний ресурс, ніж будь-які двосторонні гарантії.
Пакистан, окрім того, останніми місяцями суттєво підвищив свій дипломатичний статус, виступаючи посередником між Іраном і США і приймаючи переговори про припинення вогню. Мекканський пакт юридично закріплює цей нещодавно здобутий авторитет і ставить Ісламабад до одного ряду з регіональними центрами ваги.
Туреччина. Для Анкари угода відкриває насамперед економічні і промислові горизонти. Бурджу Озчелік, старша аналітикиня Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) у Лондоні, у коментарі BBC від 7 серпня зазначила, що пакт пропонує «спільне виробництво, технологічні партнерства, закупівлі та підвищення військової оперативної сумісності» в рамках турецьких оборонних галузей. Туреччина — єдиний член НАТО серед підписантів — привносить у пакт лінійку ударних безпілотників Bayraktar TB2 і Akıncı, технологію F-16 і виробничу базу, гартовану роками конфліктів у Сирії та Лівії.
Кореспондент Al Jazeera Усама бін Джавайд, висвітлюючи підписання, підсумував розподіл потенціалів так: «Кожна з цих країн привносить унікальний потенціал: Пакистан — загартовані в боях збройні сили, боєприпаси і ядерний арсенал — єдиний серед держав з мусульманською більшістю. Туреччина, ключовий член НАТО, — безпілотну технологію світового класу і розвинену оборонну промисловість. Саудівська Аравія — фінансову міць, що скріплює все разом».
Важливим є і ширший дипломатичний контекст. Після вбивства журналіста Джамаля Хашоджі в стамбульському консульстві Саудівської Аравії у жовтні 2018 року відносини між Ер-Ріядом і Анкарою різко погіршали і перебували у замороженому стані кілька років. До 2022 року обидві сторони відклали суперечності: Ер-Ріяд реалізовував стратегію деескалації в масштабах усього регіону, тоді як Туреччина потребувала саудівських інвестицій для підтримки економіки. Те, що підписання відбулося в Мецці — місті, яке несе для Саудівської Аравії символічне і релігійне значення, — додатково акцентує на зміні характеру саудівсько-турецьких відносин.
Тегеран відповідає: Іран відкидає пакт, хусити атакують далі
Іранська реакція на Мекканський пакт виявилася оперативною і принципово різкою. Ебрагім Резаї, член комісії з національної безпеки іранського парламенту, написав у соціальній мережі X 7 серпня: «Саудівці повинні розуміти, що паперова угода з Туреччиною і Пакистаном не принесе їм безпеки — так само, як роки одностороннього “доїння” американців не принесли їм безпеки».
Формулювання Резаї поєднує два послання. По-перше, Тегеран применшує стратегічне значення угоди, зводячи її до «паперового» жесту без реального стримувального змісту. По-друге, він нагадує Ер-Ріяду, що американська безпекова парасоля теж виявилася умовною: тривала залежність від Вашингтона не вберегла Саудівську Аравію від атак із Ємену, прямих ракетних ударів і порушення торгівлі через Червоне море та Ормуз.
Іранський наратив підкріплений реальними воєнними показниками: попри масовані американсько-ізраїльські авіаудари від 28 лютого, Тегеран зберіг спроможність обмежувати судноплавство через Ормузьку протоку, здійснив серії ракетних і дронових атак по американських базах і завдав ударів по саудівській і регіональній цивільній інфраструктурі. Страхові надбавки на перевезення нафти через Ормуз залишаються кратно вищими за довоєнний рівень. Усе це — аргументи Тегерана проти тези, що нова угода змінює регіональний баланс сил.
Водночас аналітики застерігають від надто прямолінійного тлумачення пакту як антиіранського кроку. Ясмін Фарук, аналітикиня Міжнародної кризової групи (ICG), чітко виклала свою позицію Al Jazeera: «Те, що об’єднує ці країни, — прагнення не допустити регіональної ескалації». Вона додала, що Іран, «загартований під час війни і впевненіший у своїй здатності застосовувати силу для досягнення цілей», формує «довгострокову перспективу стратегічного співробітництва» між трьома підписантами, а не лише короткостроковий стримувальний ефект проти Тегерана.
Невирішеним залишається питання Ємену. Хусити, що перебувають під значним іранським впливом, продовжували атаки на саудівські об’єкти і після підписання угоди. Уллман формулює ключове запитання так: «Припустимо, хусити в Ємені атакують Саудівську Аравію — чи це автоматично втягує Туреччину? Чи це втягує Пакистан? Це ще належить з’ясувати». Відповідь на це запитання, можливо, вперше пролунає вже найближчими тижнями — залежно від того, як три держави реагуватимуть на наступну ескалацію в Ємені.
Американська безпекова парасоля над регіоном дає тріщини
Центральний підтекст Мекканського пакту — не Іран, а Сполучені Штати. Угода є симптомом кризи довіри, яка накопичувалася роками і загострилася після рішення адміністрації Трампа розпочати у лютому 2026 року кампанію проти Ірану без належної координації з регіональними партнерами.
Кристіан Коутс Ульрихсен, дослідник Близького Сходу в Інституті Бейкера Університету Раїс, у коментарі Al Jazeera електронним листом зафіксував: «Регіональні держави протягом більш ніж десятиліття плекали сумніви щодо надійності американського партнерства у сфері безпеки. Рішення розпочати військові операції проти Ірану та подальший перебіг війни — разом із безуспішними спробами її врегулювання — лише посилили ці сумніви і пришвидшили зусилля щодо диверсифікації безпекових відносин». Ульрихсен водночас підкреслив, що будівництво нових оборонних пактів, найімовірніше, не спрямоване на «заміну або витіснення США, а на отримання додаткових стратегічних і політичних опцій».
Сіна Тусі, аналітик Центру міжнародної політики у Вашингтоні, назвав угоду «одним із перших значних геополітичних сигналів того, що регіональний порядок переформатовується внаслідок американсько-ізраїльської війни з Іраном». За його словами, ключовий висновок — не у формальному військовому союзі, а в тому, що «замість опори переважно на Вашингтон Саудівська Аравія, схоже, розширює безпекові партнерства і закладає підвалини для внутрішньорегіональних безпекових домовленостей. Це, мабуть, найважливіший висновок».
Бретт Макгерк, ключовий архітектор близькосхідної політики за президентства Байдена, у публікації в соціальній мережі відреагував лаконічно: «Це плинна, tabula rasa епоха на Близькому Сході».
Конкретний вигляд американській ненадійності надав Харлан Уллман: «Адміністрація Трампа дала зрозуміти, що союзники мають самі дбати про себе. Мені очевидно: наші союзники шукають альтернативи». Ця фраза лунає на тлі того, що медіа-звіти зафіксували: партнери США на Близькому Сході відчували роздратування тим, що адміністрація Трампа розпочала лютневу кампанію проти Ірану без урахування наслідків для союзників у регіоні.
Реальним відображенням цього роздратування стали дефіцит засобів ППО і провали у постачанні. Значна частина американських запасів перехоплювачів і ракет «Патріот» пішла на прикриття Ізраїлю, тоді як Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар із запізненням отримували критичне оснащення для захисту від атак із Ємену і ударів іранських балістичних ракет. У рамках 87,6 мільярда доларів, запрошених Трампом у Конгресу на продовження іранської кампанії, додаткових ресурсів для регіональних союзників не вистачало.
При цьому всі три підписанти залишаються офіційними партнерами США: Туреччина — членом НАТО, Пакистан і Саудівська Аравія — ключовими безпековими клієнтами Вашингтона. Ясмін Фарук підкреслила: «Немає такої структури, яка могла б замінити Сполучені Штати». Мекканський пакт — не антиамериканська альтернатива, а спроба закрити операційні прогалини у системі, яку партнери вважають дедалі менш передбачуваною.
Окремим контекстом слугує тупик навколо ядерної угоди Саудівської Аравії зі США. Трамп у 2025 році поставив умову: Ер-Ріяд має офіційно визнати Ізраїль в рамках Авраамських угод в обмін на американську підтримку саудівської ядерної програми. Ер-Ріяд умову відхилив. Мекканський пакт, підписаний замість ядерної угоди, фактично є відповіддю на цей тупик: Саудівська Аравія вибудовує альтернативну безпекову архітектуру, яка не вимагає ізраїльського визнання як передумови.
На рівні системи цю динаміку відображає і внутрішньоамериканська дискусія: Сенат США голосуванням 50 проти 48 у першій інстанції намагався обмежити повноваження Трампа щодо іранської кампанії відповідно до War Powers Act, що само по собі свідчить про брак консенсусу щодо напряму американської регіональної стратегії.
Чи може пакт розширитися: від Єгипту до ОАЕ і суннітський вісь
Al Jazeera у матеріалі від 7 серпня поставила питання про можливе приєднання до Мекканського пакту Єгипту, Катару, Сирії та Об’єднаних Арабських Еміратів. Відповідь, за словами аналітиків, залежить від комбінації прагматичних і структурних чинників, а не лише від спільної загрози.
Єгипет є найімовірнішим, але і найважчим кандидатом. Каїр розташований на вузловому з’єднанні між Середземним морем, Червоним морем і Суецьким каналом, а його армія — одна з найбільших у регіоні. Водночас Єгипет сигналізує, що зосереджений на економічній стабілізації і не готовий брати на себе нові безпекові зобов’язання. У минулому Каїр відмовлявся від приєднання до саудійської морської коаліції для захисту судноплавства у Червоному морі саме через побоювання бути втягнутим у конфлікт.
ОАЕ є іще складнішим варіантом: Абу-Дабі неодноразово демонстрував розбіжність позицій з Ер-Ріядом — зокрема у питаннях Ємену (де ОАЕ підтримували різні угруповання всередині антихуситської коаліції) і у питанні нормалізації відносин з Ізраїлем. ОАЕ підписали Авраамські угоди у 2020 році — тоді як Саудівська Аравія від підписання відмовилася. Ці відмінності позицій роблять тристоронній альянс з Туреччиною і Пакистаном менш природним для Абу-Дабі.
Сирія після 13 років громадянської війни зосереджена на реконструкції і практично позбавлена ресурсів для нових безпекових зобов’язань. Її спільний кордон з Ізраїлем робить будь-яке приєднання до формально чи неформально антиізраїльського угруповання потенційно надмірно ризикованим.
Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху вже публічно висловив занепокоєння щодо формування «суннітської вісі». Аналітики звертають увагу на іронію цього кроку: публічно іменуючи союз «суннітським», Нетаньяху, можливо, сприяє самоздійсненню прогнозу, підштовхуючи держави-одновірців до більш тісного об’єднання. Усама бін Джавайд формулює це прямо: «Для всіх трьох держав Ізраїль залишається найбільшою загрозою регіональній безпеці та стабільності. Іран у цьому матриці загроз стоїть поруч, особливо для Саудівської Аравії після тегеранських атак на американські інтереси».
Розширення пакту залежатиме від того, чи продемонструє він практичну ефективність. Якщо Туреччина і Пакистан відчутно змінять позицію Саудівської Аравії у переговорах з Тегераном, у відповідях на хуситські атаки або у можливостях для страхового ринку нафтових поставок — інші держави регіону отримають сигнал: угода є робочим інструментом, а не протокольним документом. Якщо ні — Мекканський пакт залишиться символічним жестом, красивим підписанням без наслідків.
Аналітичний огляд регіональних угод і процесів переформатування безпекової архітектури Близького Сходу є частиною нашого аналітичного розділу. Серед попередніх матеріалів — аналіз початку американських ударів по 140 цілях в Ірані і першого закриття Ормузу, а також матеріал про стан блокади після дев’ятої ночі ударів.
П’ять місяців після 28 лютого: як змінився регіон
Мекканський пакт неможливо оцінити поза хронологічним контекстом: він є прямим продуктом п’яти місяців американсько-ізраїльської кампанії проти Ірану, яка почалася 28 лютого 2026 року.
У перші тижні після початку ударів Іран закрив Ормузьку протоку, а хусити відкрили ширший фронт у Червоному морі. На 131-й день кампанії протока була фактично заморожена для частини танкерного руху, страхові ставки злетіли, а Brent торгувався в умовах постійної геополітичної надбавки. Ані Вашингтону, ані регіональним партнерам не вдалося повністю відновити вільне судноплавство.
Паралельно розгортався інший процес: Пентагон розділив облік втрат у війні з Іраном на дві бази — сигнал про масштаб і складність операцій, що виявилися значно складнішими за початкові оцінки. Дискусія у Конгресі про межі президентських воєнних повноважень не вщухає: War Powers Act формально обмежує тривалість операцій без санкції законодавців, але застосовується нерівномірно.
Саме в цьому контексті три держави вирішили формалізувати оборонне партнерство, не чекаючи на розв’язання американсько-іранського конфлікту. Мекканський пакт підписано не заднім числом, а як превентивна страховка від наступної фази нестабільності — якою б вона не виявилася.
Ульрихсен, підсумовуючи зміни в регіональній логіці, зазначив, що диверсифікація безпекових відносин — не відмова від США, а «отримання додаткових стратегічних і політичних опцій». Це формулювання точно описує те, що відбувається: Ер-Ріяд, Анкара й Ісламабад не виходять із системи американських союзів, вони будують паралельний поверх, який страхує їх у сценаріях, де Вашингтон виявляється або зайнятий, або непередбачуваним.
Мекканська угода — не нова архітектура безпеки Близького Сходу і не знак виходу регіону з-під американського впливу. Вона є першим чітким документальним свідченням того, що три впливові мусульманські держави перестали вважати лише американську безпекову парасолю достатньою гарантією — і зробили з цього практичний висновок. Трамп може не помітити цього сигналу або знехтувати ним. Але 350 мільйонів людей, ядерний арсенал, безпілотники Bayraktar і найбільша у світі нафтова інфраструктура вже почали будувати альтернативу, не чекаючи американського схвалення.
Перший реальний тест ефективності пакту настане з наступними хуситськими атаками на саудівські об’єкти. Чи реагуватимуть Туреччина і Пакистан конкретними діями — і якими саме — покаже, чи є Мекканська угода робочим інструментом колективного стримування або документом для дипломатичного протоколу.
Джерела: BBC, “Saudi Arabia, Turkey and Pakistan sign defence pact” · Al Jazeera, “What could the Mecca defence pact mean for the US role in the Middle East?” · Al Jazeera, “Will Pakistan-Saudi-Turkiye alliance actually create a new regional order?”
Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.
Для звʼязку переходьте за посиланнями:
Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.
VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store
Наша захищена Мережа Mastodon
