18 червня 2020 року аудитори Ernst & Young відмовилися підтвердити наявність €1,9 млрд на трастових рахунках Wirecard AG на Філіппінах — і за тиждень найдорожча фінтех-компанія Німеччини, яка коштувала на біржі до €24 млрд і входила до головного індексу DAX, подала заяву про банкрутство. Її операційний директор Ян Марсалек утік приватним літаком до Мінська, а через п’ять років лондонський суд встановить, що саме він передавав з Москви накази мережі російських шпигунів у Європі.
Це історія двох злочинів, що зрослися в один. Перший — найбільша корпоративна афера в повоєнній історії Німеччини, збудована на грошах, яких ніколи не існувало. Другий — перетворення топ-менеджера німецького «єдинорога» на посередника між російськими спецслужбами і кілерами, що полювали на журналістів та військових. Обидва досі не завершені: у Мюнхені триває процес, з якого зник ключовий обвинувачений, а сам Марсалек офіційно перебуває в розшуку Інтерполу.
- Аудит, який ніхто не робив
- Хроніка: п'ять років від сигналу до банкрутства
- Регулятор, що подав до суду на журналістів
- Приватний літак до Мінська
- Пансіонат у Норфолку
- Суд без головного підсудного
- Post List
- Wirecard: €1,9 млрд зникли, а Марсалек утік до Москви
- Google вимкнув відгуки про центри ICE — лишилось чотири
- Пентагон скоротив центр захисту цивільних до девʼяти осіб
- Термін Зеленського сплив у 2024: конституційний спір про вибори
- Мильстоун-ескроу між стартапом і інвестором: механіка угоди
- США вдарили по Ірану девʼяту ніч, Ормуз під блокадою
Аудит, який ніхто не робив
Wirecard заснували 1999 року як обробника платежів для порносайтів та онлайн-казино — сегментів, які великі банки обходили стороною. 2002 року компанію очолив австрієць Маркус Браун, і за наступні півтора десятиліття Wirecard перетворилася на символ німецького фінтеху. 2018 року вона витіснила з індексу DAX другий за розміром банк країни Commerzbank. На піку акції оцінювали компанію майже у €24 млрд — дорожче за Deutsche Bank.
Проблема полягала в тому, що значна частина цього бізнесу існувала лише на папері. Wirecard стверджувала, що заробляє в Азії через так званих сторонніх еквайрів — місцевих партнерів, які нібито обробляли платежі там, де компанія не мала власної ліцензії. 2019 року Financial Times задокументувала, що приблизно половина світової виручки Wirecard і майже весь її прибуток проходили через трьох таких партнерів у Дубаї, Маніли та Сінгапурі. Гроші, які ці партнери начебто утримували для Wirecard, зберігалися на трастових ескроу-рахунках — і саме ці €1,9 млрд наприкінці й не знайшлися.
Механіка була простою, як і все геніально прямолінійне шахрайство: неіснуючий прибуток «зберігали» на рахунках, доступ до яких мала лише вузька група менеджерів, а підтвердження балансів надавали через нібито банківські виписки, які пізніше виявилися підробками. Коли аудитори KPMG, яких рада директорів найняла для спеціальної перевірки восени 2019 року, спробували напряму зв’язатися з філіппінськими банками BDO та BPI, ті відповіли, що жодних рахунків Wirecard у них немає і ніколи не було. Спеціальний звіт KPMG від 28 квітня 2020 року прямо зафіксував: аудитори не змогли підтвердити реальність прибутків азійського бізнесу за 2016–2018 роки.
Ernst & Young була основним аудитором Wirecard з 2008 року і щороку підписувала звітність, попри багаторічні застереження ринку. За даними пізнішого розслідування, EY жодного разу за десятиліття не запросила напряму у філіппінських банків підтвердження існування грошей — покладалася на документи, які надавали самі менеджери Wirecard. Цю бездіяльність згодом кваліфікували як центральну ланку всієї катастрофи.
Фіктивний прибуток мав ще один ефект, важливіший за красиву звітність: він тримав курс акцій. Що вища була вигадана азійська виручка, то дорожче оцінював компанію ринок, то більше пенсійних і індексних фондів купували папери Wirecard просто тому, що вона входила до DAX. Включення до головного індексу у вересні 2018 року автоматично завело в компанію гроші пасивних інвесторів по всій Європі — від німецьких Riester-пенсій до фондів, у які вкладалися заробітчани. Коли €1,9 млрд «випарувалися», удар прийшовся саме по цих дрібних власниках, які ніколи не читали розслідувань FT і довіряли самому факту присутності компанії в DAX.
Хроніка: п’ять років від сигналу до банкрутства
Про діру в балансі Wirecard попереджали задовго до краху. Ще 2008 року голова німецької асоціації акціонерів публічно вказував на нестикування у звітності. 2015-го Financial Times почала серію публікацій «House of Wirecard», а хедж-фонди готували короткі позиції проти акцій. Реакцією на кожен сигнал було не розслідування, а атака на тих, хто його подавав.
| Дата | Подія | Джерело |
|---|---|---|
| 30 січня 2019 | FT публікує документи сінгапурського інформатора про підроблені та заднім числом складені контракти | Financial Times |
| лютий 2019 | Влада Сінгапуру проводить обшуки в офісах Wirecard | Reuters |
| 18 лютого 2019 | BaFin забороняє короткі продажі акцій Wirecard на два місяці — вперше для однієї компанії | BaFin |
| жовтень 2019 | FT показує, що половина виручки йде через трьох сторонніх еквайрів | Financial Times |
| 28 квітня 2020 | Спецаудит KPMG не підтверджує прибутки азійського бізнесу за 2016–2018 | KPMG |
| 18 червня 2020 | EY відмовляється підписати звіт за 2019 рік — €1,9 млрд не підтверджено | Ernst & Young |
| 19 червня 2020 | Браун іде у відставку; Марсалек відсторонений і того ж дня зникає | Reuters |
| 22 червня 2020 | Wirecard визнає, що €1,9 млрд «імовірно, не існують» | Wirecard AG |
| 23 червня 2020 | Маркуса Брауна заарештовують у Мюнхені | прокуратура Мюнхена |
| 25 червня 2020 | Wirecard подає заяву про банкрутство | DW |
За лічені дні компанія вартістю €24 млрд перетворилася на порожню оболонку. Дрібні інвестори, які повірили в німецьку історію успіху й тримали акції до останнього, втратили заощадження. Кредитори — консорціум банків, що позичив Wirecard приблизно €1,75 млрд, — залишилися без грошей. За версією обвинувачення, збиток лише для банків-кредиторів становив €3,1 млрд.
Регулятор, що подав до суду на журналістів
Найгучніший інституційний провал у справі Wirecard — це поведінка BaFin, німецького відомства з нагляду за фінансовими послугами. Коли Financial Times публікувала докази маніпуляцій зі звітністю, регулятор став на бік компанії, а не читав її документи. 18 лютого 2019 року BaFin заборонив створювати нові короткі позиції в акціях Wirecard на два місяці — до 18 квітня. Це був перший і єдиний випадок в історії, коли німецький регулятор захистив у такий спосіб одну-єдину компанію.
Більше того, BaFin подав кримінальну скаргу на двох журналістів Financial Times, зокрема на Дена Маккрама, звинувативши їх у ринкових маніпуляціях — нібито їхні публікації були скоординовані з гравцями на пониження. Розслідування велося проти репортерів, які викривали шахрайство, а не проти шахраїв. Маккрам, який роками збирав докази, згодом описав цей досвід у книжці «Money Men» — журнал The Economist назвав її «обов’язковим читанням для інвесторів і фінансових регуляторів».
Коли масштаб катастрофи став очевидним, керівництво BaFin пішло у відставку. 29 січня 2021 року своїх посад позбулися президент відомства Фелікс Гуфельд і його заступниця Елізабет Регеле.
«Wirecard — це повна катастрофа, і ми, як регулятор, теж не в захваті від власної ролі в цій історії.»
Фелікс Гуфельд, президент BaFin, публічна заява, вересень 2020
Політичну відповідальність намагалися розкласти по всіх учасниках. Олаф Шольц, який 2020 року був міністром фінансів і формально відповідав за BaFin, свідчив перед слідчою комісією Бундестагу і провину відкинув. «Уряд не несе відповідальності за це масштабне шахрайство», — заявив він, наголосивши, що більшість махінацій відбувалася до його приходу в міністерство 2018 року, а BaFin діяв «у межах своїх правових можливостей». Роками пізніше ім’я Шольца знову спливе в іншій німецькій податковій історії — справі Cum-Ex, у якій банки виманили €150 млрд, і питання про те, наскільки уважним був майбутній канцлер до фінансових зловживань, лишиться відкритим.
Наслідки для аудиторів настали лише за роки. Німецький наглядовий орган APAS оштрафував EY на €500 000, заборонив фірмі два роки брати нових клієнтів серед публічних компаній Німеччини і наклав окремі штрафи від €23 000 до €300 000 на п’ятьох конкретних аудиторів. Для сотень тисяч ошуканих інвесторів це була слабка втіха: у лютому 2025 року Вищий земельний суд Баварії у зразковому процесі відхилив більшість вимог про відшкодування збитків до EY, вказавши на юрисдикційні обмеження.
Приватний літак до Мінська
Поки Маркуса Брауна вели до слідчого ізолятора, його головний підлеглий уже був поза досяжністю. Ян Марсалек, операційний директор Wirecard і людина, яка безпосередньо відповідала за азійський бізнес — той самий, що виявився фікцією, — зник 19 червня 2020 року, у день свого відсторонення.
Маршрут його втечі згодом реконструювали австрійські слідчі. Ввечері 18 червня Марсалек повечеряв у мюнхенському ресторані з давнім знайомим — колишнім співробітником австрійської спецслужби. Наступного дня він виїхав до Австрії, з невеликого аеродрому Бад-Феслау під Віднем сів у зафрахтований літак Cessna Citation, розрахувався з пілотами готівкою і вилетів до Мінська. З Білорусі його слід вів до Росії.
Слідча комісія Бундестагу, яка почала роботу 1 вересня 2020 року, з’ясовувала не лише те, як шахрайство залишалося непоміченим, а й наскільки глибоко Марсалек був вплетений у державні структури. Депутати встановили, що він мав контакти в австрійських і німецьких спецслужбах, цікавився операціями приватних військових компаній у Лівії та мав доступ до людей на найвищих щаблях. Ця частина картини — про менеджера, який роками рухався між світом фінансів і світом розвідки, — тоді ще виглядала як екзотична деталь. Згодом вона стане головним сюжетом.
Кілька років офіційно вважалося, що втеча — це відчайдушний крок менеджера, який боявся в’язниці. Спільне розслідування Der Spiegel, The Insider, ZDF і американської програми PBS Frontline показало інше: Марсалек роками був пов’язаний з російськими спецслужбами, а Wirecard, за цією версією, слугувала не лише машиною для фальсифікації звітності, а й зручним прикриттям для операцій, доступу до платіжних та польотних даних. У Росії Марсалек, за даними журналістів, жив під іменем Костянтина Байазова і навіть отримав документи православного священника, з’явившись у місті Липецьк.
Історія Марсалека стала ще одним прикладом того, як фінансова інфраструктура перетворюється на розвідувальний інструмент — у ряду з такими операціями, як десятиліття прослуховування через компанію Crypto AG, яку таємно контролювали ЦРУ і німецька BND. Різниця в тому, що цього разу вигодонабувачем була Москва, а прикриттям — публічна компанія з індексу DAX.
Пансіонат у Норфолку
Найдокладніше роль Марсалека як російського агента задокументував британський суд. З серпня 2020-го по лютий 2023 року в Британії діяла шпигунська мережа з шести громадян Болгарії, яка працювала з колишнього гостьового будинку в містечку Грейт-Ярмут у графстві Норфолк. Керував нею Орлін Русев, а накази він, за матеріалами справи, отримував через зашифрований канал безпосередньо від Марсалека, який виступав посередником між осередком і російськими спецслужбами — у листуванні фігурували згадки ФСБ, ГРУ й особисто Путіна.
За матеріалами обвинувачення, осередок здійснив щонайменше шість окремих операцій у Великій Британії, Німеччині, Австрії, Іспанії та Чорногорії між серпнем 2020-го і арештами в лютому 2023 року. Учасники виготовляли фальшиві документи, будували й адаптували приховані записувальні пристрої та застосовували складну техніку стеження. Русев зберігав у своєму гостьовому будинку цілий арсенал шпигунського обладнання; слідство описало операцію як таку, що велася «в промисловому масштабі».
Мішенями були передусім журналісти-розслідувачі та критики Кремля. Операція проти Христо Грозева з Bellingcat почалася в грудні 2020 року з повідомлення Марсалека Русеву.
«Нам був би цікавий один болгарин, що працює на Bellingcat: Христо Грозев. Можемо ним зайнятися чи це викличе забагато питань?»
Ян Марсалек — Орліну Русеву, повідомлення, грудень 2020, оприлюднене на процесі в Олд-Бейлі
Осередок стежив за віллою, пов’язаною з Грозевим у Болгарії, потім за його квартирою у Відні, а далі — за самим журналістом на конференції Bellingcat у Валенсії, де одна з учасниць мережі, Ваня Габерова, сфотографувала його і навіть підсіла до нього за сніданком у межах спроби «медової пастки». В листуванні Марсалек пояснював, звідки так добре знає структуру Bellingcat.
«Я дуже добре з ними знайомий: Wirecard обробляла значну частину їхніх платежів, і ми мали доступ також до даних про бронювання авіаквитків.»
Ян Марсалек — Орліну Русеву, матеріали справи, Олд-Бейлі
Другою мішенню став Роман Доброхотов, головний редактор видання The Insider, що живе у Великій Британії. Обговорювалися й крайні сценарії — викрадення Грозева і вивезення його до Росії, а також фізичне усунення. Стеження за журналістами велося тими самими методами, що й у гучних справах комерційного шпигунського софту: підроблені особи, приховані камери, перехоплювачі сигналу. Ту саму технологічну логіку ми розбирали на прикладі використання Pegasus марокканською спецслужбою DGST проти журналістів і активістів.
Найнебезпечніший епізод стосувався України. З осені 2022 року осередок стежив за американською військовою базою Патч-Барракс під Штутгартом, де, за даними слідства, українські військові проходили навчання на системах протиповітряної оборони Patriot. Мережа планувала застосувати IMSI-перехоплювач — пристрій, що імітує вежу мобільного зв’язку і збирає номери телефонів. Мета була в тому, щоб отримати номери українських солдатів, відстежити їх після повернення в Україну і встановити позиції розгортання Patriot. Це вже був не корпоративний шпіонаж, а пряма робота на військову розвідку держави-агресора.
У березні 2025 року присяжні лондонського суду Олд-Бейлі визнали учасників мережі винними — частина з них визнала провину раніше. 12 травня 2025 року суддя Ніколас Гілліард призначив шістьом підсудним сукупно понад 50 років ув’язнення. Орлін Русев отримав 10 років і 8 місяців, Бізер Джамбазов — 10 років і 2 місяці, Катрін Іванова — 9 років і 8 місяців, Тіхомір Іванчев — 8 років, Ваня Габерова — 6 років, 8 місяців і 3 тижні; шостий учасник, Іван Стоянов, також дістав тюремний строк. Загалом суд призначив понад пів століття ув’язнення. Суддя підкреслив, що великі суми, які осередок отримував за роботу, доводять її «цінність» для Росії.
«Частину грошей витрачали на покриття витрат, але не всю. Це дозволяло підсудним жити дуже комфортно.»
Ніколас Гілліард, суддя Високого суду, вирок 12 травня 2025, Олд-Бейлі
Мережа полювала на тих самих людей, що викривали отруєння «Новачком» і збиття MH17, і збирала дані про військових союзників України — тобто виконувала завдання, безпосередньо пов’язані з веденням війни. Це вписує справу Wirecard не лише в реєстр фінансових афер, а й у ширшу картину гібридних операцій Кремля в Європі, поряд із такими сюжетами, як доля заморожених російських активів на $300 млрд.
Суд без головного підсудного
8 грудня 2022 року в Мюнхені почався кримінальний процес, який німецькі медіа називають найбільшою справою про шахрайство в повоєнній історії країни. На лаві підсудних — Маркус Браун і двоє колишніх керівників Wirecard: головний бухгалтер Штефан фон Ерффа і колишній глава дубайської структури Олівер Белленгаус, який пішов на співпрацю зі слідством. Головного фігуранта — Марсалека — у залі немає.
Обвинувачення стверджує, що з 2015 року підсудні свідомо фальсифікували звітність Wirecard, вигадуючи прибутки, щоб підтримувати курс акцій і залучати кредити. Браун провину заперечує повністю. Його лінія захисту проста: справжнім організатором афери був Марсалек разом із Белленгаусом, а сам Браун нібито став жертвою обману власних підлеглих. Захист навіть посилався на письмове звернення Марсалека через адвокатів до суду в липні 2023 року, у якому втікач стверджував, що азійський бізнес був реальним.
Процес затягнувся на роки: суд заслухав понад 140 свідків за приблизно 168 засідань, а строки кілька разів продовжували. У січні 2026 року рішення Вищого земельного суду Мюнхена дало зрозуміти, що Брауну, який на той момент відсидів під вартою вже близько чотирьох з половиною років, загрожує ув’язнення на строк понад десять років. Вирок очікують упродовж 2026 року.
Крах Wirecard змінив і культуру перевірки угод у німецькому та європейському фінтеху. Інвестори, обпікшись на «єдинорогу», якого благословляли і регулятор, і аудитор, стали вимагати прямого доступу до банківських підтверджень, а не паперів від менеджменту. Механізми на кшталт незалежного умовного зберігання коштів через ескроу з реальним підтвердженням від третьої сторони перетворилися з формальності на обов’язкову умову угод. Історія Wirecard стала хрестоматійним прикладом того, як довіра до бренду і мовчання наглядача коштують дорожче, ніж найретельніша перевірка.
Справа Wirecard руйнує зручний міф про німецьку фінансову бездоганність. €1,9 млрд зникли не тому, що хтось геніально обійшов систему контролю, а тому, що система свідомо не хотіла дивитися: аудитор не дзвонив у банки, регулятор переслідував журналістів, політики роками не ставили незручних питань. Те, що операційний директор такої компанії виявився російським агентом, — не випадковий поворот, а логічне завершення структури, у якій контроль підмінили довірою до статусу.
З €1,9 млрд, які Wirecard роками показувала у звітності, не знайдено жодного євро — слідство виходить із того, що цих грошей ніколи не існувало. Вирок Маркусу Брауну мають оголосити у Мюнхені протягом 2026 року. Ян Марсалек залишається в розшуку Інтерполу; його місцеперебування офіційно не встановлене, а Москва його видачу не розглядає.
Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.
Для звʼязку переходьте за посиланнями:
Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.
VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store
Наша захищена Мережа Mastodon
