Кати «Ізоляції» на волі: BBC назвала три імені й адреси

Ролик у соцмережі знятий влітку 2024 року: чоловік із дружиною і дочкою позує на тлі моря в окупованому Криму. Засмага, усмішка, звичайна відпустка. Того чоловіка звати Руслан Єрьомічев, йому 46, а в’язні донецької «Ізоляції» знали його під прізвиськом «Єрмак» — і саме він, за даними української прокуратури, змушував полонену жінку їсти сиру їжу, перемішану з землею і сміттям.

7 липня 2026 року Всесвітня служба BBC опублікувала розслідування, яке зробило те, чого не змогли зробити суди: назвала імена. Не «російські силовики». Не «представники окупаційної адміністрації». Конкретні люди — з віком, попередніми професіями, фотографіями з відпусток і адресами міст, де вони зараз спокійно живуть. Троє з них. І жоден не сидить.

Це матеріал про безкарність. Про те, як людина може роками катувати цивільних, а потім зареєструвати автівку під таксі в Омську — і працювати перевізником. Росія — держава-агресор, і її злочини в Україні задокументовані ООН як «систематичні й поширені». Але задокументувати — не означає покарати. Різниця між цими двома словами вимірюється тисячами облич, які так і не дочекалися суду.

«Три роки і 13 днів»: голоси тих, хто вижив

Людмилі Гусейновій 64 роки. До війни вона працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофабриці в Новоазовську — містечку на узбережжі Азовського моря, яке сепаратисти захопили ще у 2014-му. У жовтні 2019 року її заарештували. Формальний привід — фотографія українського прапора, якою вона поділилася. Реальний — те, що вона допомагала дітям-сиротам і не приховувала своєї позиції.

Її протримали в ув’язненні рівно стільки, скільки вона потім рахуватиме до кінця життя.

«Три роки і тринадцять днів мого життя, моєї душі й тіла були покалічені.»

Людмила Гусейнова, колишня полонена, в інтерв’ю BBC World Service, липень 2026

Про перші дні в неволі вона згадує коротко: «Я ніколи раніше не чула таких страшних криків». Про епізод із їжею, перемішаною із землею, — фразою, яку неможливо вигадати: «Смак цієї їжі залишиться зі мною до кінця життя». А про звільнення в жовтні 2022 року, у межах обміну полоненими, — реченням, від якого стискає горло. Коли її нарешті відпустили, вона зрозуміла, що не може плакати. Сліз не залишилося.

Гусейнова не просить помсти. Сьогодні вона керує організацією, яка підтримує жінок, що пройшли через полон. Її формула справедливості звучить майже юридично сухо — і саме тому б’є сильніше за будь-які прокльони.

«Для мене справедливість — це не помста. Я хочу, щоб їх покарали за законом.»

Людмила Гусейнова, BBC, липень 2026

Олексію Сіваку 42. Моряк, ходив на вантажних суднах. Його затримали після того, як російська армія захопила Херсон навесні 2022 року, і тримали в колишньому приміщенні поліції, перетвореному на катівню. Те, що він описує, ООН у своїх звітах формулює трьома словами — «електрошок, побої, знущання». Сівак формулює це інакше — так, як пам’ятає власне тіло.

«Були тортури предметами. На геніталіях — електричний струм.»

Олексій Сівак, колишній полонений із Херсона, BBC World Service, липень 2026

Він вийшов на волю в листопаді 2022-го, коли українська армія відбила Херсон і окупанти втекли, покинувши в’язнів. Йому пощастило в тому єдиному сенсі, у якому взагалі можна вживати це слово: його камера опинилася на правильному березі Дніпра, коли фронт зрушив. Тисячам інших не пощастило. За даними української влади, щонайменше 16 тисяч цивільних українців потрапили в полон або зникли безвісти від початку повномасштабного вторгнення.

Що об’єднує ці свідчення — не жанр «жахів», а буденність деталей. Гусейнова пам’ятає не абстрактне «насильство», а конкретну примусову позу: стояти виструнчившись, під яскравим світлом уночі, з мішком на голові. Сівак пам’ятає не «тортури взагалі», а предмет і напругу. Ця конкретика — не літературний прийом. Це те, що робить свідчення юридично придатним. Суд не приймає «мене мучили»; суд приймає «о такій-то годині, таким-то способом, ця людина зробила зі мною ось це». Саме тому кожна деталь у розповіді вцілілих — не емоція, а доказ.

Троє облич безкарності: імена, віки, адреси

Головне, що зробили журналісти BBC разом із українськими OSINT-дослідниками, — перетворили абстрактних «катів» на конкретних людей із біографіями. Розслідування вело троє.

Юрій Темербек, 56 років. До війни — інспектор дорожньої поліції в Новоазовську. Коли у 2014-му місто захопили сепаратисти, він перейшов на бік окупантів. За версією слідства, саме він причетний до арешту Людмили Гусейнової і був присутній під час сексуального насильства над нею. У нього дружина, донька, син (обом за двадцять) і онук. Українська прокуратура відкрила проти нього провадження за участь у «терористичному угрупованні». Живе, за даними BBC, у Ростовській області Росії — за кількадесят кілометрів від кордону, який він допоміг зробити лінією фронту.

Руслан Єрьомічев, 46 років, «Єрмак». Вивчав право в Донецькому національному університеті — деталь, від якої стає особливо моторошно. Юрист за освітою, кат за фахом. Українська прокуратура звинувачує його в «численних злочинах, зокрема жорстокому поводженні з військовополоненими й цивільними». Уперше його ідентифікували ще Bellingcat і журналіст Станіслав Асєєв — сам колишній в’язень «Ізоляції». На фотографіях 2024 року з соцмереж Єрьомічев відпочиває з дружиною і донькою в окупованому Криму. Він отримав російський паспорт. За даними частини джерел, залишається на окупованому сході.

Андрій Співак, 40 років. Раніше — співробітник пенітенціарної системи в російському Омську. Після захоплення Херсона у 2022 році керував там місцем утримання полонених. Українська прокуратура інкримінує йому «жорстоке поводження з цивільним населенням і порушення законів війни». У соцмережах він постить рибалку, полювання, подорожі. Нещодавні знімки — з Омська, з заходів місцевого управління МВС. Зареєстрував автомобіль для роботи таксистом. Він повернувся туди, звідки приїхав, і живе так, наче нічого не сталося.

Був у розслідуванні й четвертий персонаж — чоловік із позивним «Коваль», якого звинувачують у сексуальному насильстві в «Ізоляції». Його справжнє ім’я поки що не встановлено. Це важлива деталь: OSINT — інструмент потужний, але не всесильний. Частина катів досі ховається за прізвиськами, як за масками.

Спільне в усіх трьох названих — не жорстокість. Спільне — спокій. Жоден із них не переховується. Вони фотографуються, реєструють бізнес, ходять на відомчі свята. Безкарність — це не коли тебе не спіймали. Безкарність — це коли тобі й не треба ховатися.

«Ізоляція»: як арт-центр перетворили на катівню

Щоб зрозуміти, чому «Ізоляція» стала символом, треба знати, чим вона була до того. Будівлю звели у 1955 році як завод з переробки мінеральної вати. У 2010-му на його території відкрили один із найамбітніших центрів сучасного мистецтва пострадянського простору — фундацію IZOLYATSIA. Виставки, резиденції, лекції. Місце, куди їхали художники з усієї Європи.

9 червня 2014 року комплекс захопили збройні формування так званої «ДНР». На територію зайшов батальйон «Восток». Галерею перетворили на закритий об’єкт «міністерства держбезпеки» невизнаного утворення — по суті, на приватну в’язницю спецслужб. Офіси й підвали колишнього заводу переобладнали під камери. Замість туалетів — п’ятилітрові каністри. З 2014 по 2016 рік у підвальних камерах одночасно тримали до сотні людей.

Найдетальніше свідчення про те, що там відбувалося, залишив Станіслав Асєєв — журналіст, якого утримували в «Ізоляції» з 2017 по 2019 рік. Його книжка «Світлий шлях: історія одного концтабору» (в англійському перекладі — The Torture Camp on Paradise Street) стала документом. Назва — гірка іронія: «Ізоляція» розташована на вулиці Світлий Шлях. Асєєв прямо каже: те, що робили там, підпадає під визначення воєнних злочинів.

Центральна постать його книжки — начальник в’язниці на прізвисько «Палич», справжнє ім’я Денис Куликовський. За свідченнями колишніх в’язнів, він особисто брав участь у побоях, тортурах електрошоком і зґвалтуваннях, часто — навмання, для власного задоволення. Куликовського вдалося затримати аж у Києві у листопаді 2021 року: Асєєв об’єднався з провідним російським розслідувачем Bellingcat Христо Грозєвим, і вони разом його вистежили. У січні 2024 року «Палич» отримав 15 років.

Це один із двох реальних вироків із відбуванням. Другий — Роман Лягін, ще один функціонер «Ізоляції», якому у квітні 2026 року теж дали 15 років. Два обвинувальні вироки з реальним ув’язненням за десятиліття існування системи, крізь яку пройшли тисячі. Ось арифметика правосуддя у цій війні.

93 плюс 102: анатомія мережі, а не окремої в’язниці

Головна помилка — уявляти «Ізоляцію» як виняток. Розслідування BBC показує зовсім інший масштаб. За період 2023–2025 років журналісти разом із українськими OSINT-дослідниками Богданом Косохатьком і Владиславом Чириком та організацією Truth Hounds ідентифікували 93 місця утримання цивільних і військовополонених на окупованих територіях України. Приблизно третина з них — неофіційні: гаражі, готелі, податкові інспекції, підвали адмінбудівель. Плюс ще 102 місця утримання всередині самої Росії.

Це не імпровізація окремих садистів. Це інфраструктура. Мережа з майже двохсот точок означає логістику, штатний розпис, постачання, керівництво — усе те, що робить катування не ексцесом, а політикою. За оцінками української прокуратури, лише через ці центри від початку повномасштабного вторгнення пройшло близько двох тисяч людей, а загальна кількість зниклих і полонених цивільних перевищує 16 тисяч.

Тепер про те, як саме розслідувачі виходять на імена — бо це відповідь на природний скепсис «а звідки вони взагалі знають». Механіка приземлена до банальності. Свідчення вцілілого дає прикмети: зріст, татуювання, акцент, прізвисько, деталь біографії, яку кат сам розповів у камері від нудьги. Далі OSINT-дослідники звіряють це з відкритими джерелами — фотографіями у соцмережах, витоками баз даних, старими записами з місця роботи, метаданими знімків. Єрьомічева, наприклад, спершу вирахували Bellingcat і Асєєв, зіставивши свідчення в’язнів із його ж публічними фото. Це кропітка, повільна робота без права на помилку: хибна ідентифікація зруйнувала б і репутацію розслідувача, і майбутню справу. Тому кожне ім’я, яке виходить у публікацію, — це місяці перехресної перевірки, а не здогад.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) не пом’якшує формулювань. У своїх звітах воно кваліфікує тортури й нелюдське поводження в російській системі затримань як «систематичні й поширені» — юридична мова, за якою стоїть визнання того, що це не збій, а метод. Методи, які OHCHR перелічує чорним по білому: побої, електрошок, інсценування страти й сексуальне насильство.

«Тортури й погане поводження є систематичними й поширеними.»

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR), звіт 2026

У травні 2026 року ООН внесла Росію до так званого «списку ганьби» — переліку сторін конфліктів, підозрюваних у сексуальному насильстві. Москва відреагувала звично: назвала це «безпідставною брехнею», а сам OHCHR звинуватила в упередженості. Це та сама держава, яка водночас, за словами свого посольства, «послідовно виступає за повагу до міжнародного права». Дві тези в одному прес-релізі. Логіка тут не передбачена — передбачене заперечення.

Хто відповість — і чому майже ніхто

Тепер до найнеприємнішого. Розслідування назвало імена — але між ім’ям у статті й вироком у залі суду лежить прірва. Каталогізувати злочин легше, ніж покарати за нього, коли злочинець сидить по інший бік лінії фронту, під захистом держави, яка цей злочин санкціонувала.

Цифри промовисті. За даними, наведеними в розслідуванні, з початку вторгнення 85 осіб отримали обвинувачення у пов’язаному з конфліктом сексуальному насильстві. Вироки винесено 30 з них — і майже всі заочно. «Заочно» означає рівно те, що ви подумали: людину засудили, але вона про це дізнається хіба що з новин, попиваючи каву в Ростові чи Омську. Юридична перемога, яка не змінює нічого в реальному житті засудженого.

Механізм, який тут працює, простий і цинічний. Росія не видає своїх. Вона видає їм паспорти. Троє названих BBC чоловіків отримали або мають російське громадянство, а Конституція РФ забороняє екстрадицію власних громадян. Отже, реальний суд можливий лише за двох умов: або людина сама виїде в юрисдикцію, де її затримають (як сталося з Куликовським, який чомусь опинився в Києві), або зміниться сама влада в Росії. Обидва сценарії — рідкість, що межує з дивом.

Є й вищий рівень цієї механіки — міжнародний. У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Володимира Путіна за незаконну депортацію українських дітей. Ордер, за яким президент держави-агресора формально не може безпечно в’їхати до 120+ країн-учасниць Римського статуту. На практиці це не привело його на лаву підсудних — Росія Римський статут не ратифікувала, а сила міжнародного права закінчується там, де починається державний кордон, який ти не контролюєш. Але ордер існує. І він, як і кожне OSINT-ім’я, працює на той самий довгий горизонт: звузити карту світу для злочинця до розмірів однієї країни, з якої небезпечно виїжджати.

Саме тому OSINT-розслідування — не марна робота, хоча вироків воно прямо не дає. Воно робить дещо інше. Воно фіксує. Складає доказову базу, яка не має терміну придатності. Прив’язує ім’я до злочину назавжди — так, що навіть через двадцять років слідчий Міжнародного кримінального суду чи національної прокуратури зможе відкрити файл і почати з готового. Bellingcat, Truth Hounds, Асєєв, журналісти BBC — вони працюють не на сьогоднішній вирок, а на те, щоб забуття стало неможливим. Це повільна справедливість. Але єдина доступна.

Тут доречно згадати, що безкарність — не унікальна риса цієї війни. Ми вже писали про те, як роками не можуть довести до вироку справу про підрив «Північних потоків», і як окрема комісія ООН кваліфікувала вбивство дітей у Газі — теж із іменами й цифрами, теж без вироків. Механіка всюди однакова: документ є, суду немає. Різниця лише в тому, хто саме ховає винних за державним щитом.

Ця сама держава, яка не видає своїх катів, роками безкарно проганяла сотні мільярдів брудних грошей крізь європейські банки — про це наш матеріал про «пральні Кремля». І та сама логіка «доказ є, вироку немає» працює у справах про воєнні злочини за межами Європи — від позовів до Міжнародного суду ООН щодо Конго до внутрішньоукраїнських історій зловживань, як-от корупційні схеми в ТЦК. Безкарність — не збій системи. Часто вона і є системою. Тим ціннішими стають ті поодинокі випадки, коли ім’я все-таки прив’язують до злочину так міцно, що відірвати вже не вийде.

Чому це стосується українця в Дортмунді, а не лише Донецька

Можна подумати, що це історія «там» — про окуповані території, до яких із Німеччини чи Польщі тисячі кілометрів. Це помилка. Історія «Ізоляції» — про те, як швидко нормальне життя стає катівнею, коли зникає верховенство права. Арт-центр перетворили на в’язницю за кілька тижнів. Інженерку з птахофабрики зробили «терористкою» за фото прапора. Дистанція між звичайним громадянином і полоненим виявилася коротшою, ніж будь-хто уявляв.

Для читача-українця в діаспорі тут два уроки, і жоден не про Росію.

Перший — про ціну незалежної журналістики. Ці імена дали не суди, не уряди, не спецслужби. Їх дали розслідувачі з відкритих джерел, які місяцями звіряли фотографії, документи й соцмережі. Без Bellingcat, Truth Hounds і BBC троє катів так і залишилися б безликими «російськими силовиками». Кожен, хто читає це українською з Дортмунда чи Варшави, тримає в руках доказ: незалежне розслідування — не розкіш, а єдиний спосіб зробити забуття неможливим.

Другий урок — незручніший, і ми його не оминемо. Правосуддя не можна відкладати «на потім». Держава, яка сьогодні виправдовує позасудові затримання воєнним станом, завтра легше виправдає й наступний крок. Це стосується агресора без застережень. Але це стосується й нас самих — коли влада в Україні застосовує силове затримання на вулицях у межах насильницької мобілізації через ТЦК, коли чоловіків 23–60 років позбавляють захисту в ЄС, коли кордон закритий на вихід. Росія — злочинна, і це не обговорюється. Але принцип, за яким людину можна затримати без суду, небезпечний незалежно від того, хто його застосовує. Той, хто вчиться мовчати про порушення «своїх», втрачає право обурюватися порушеннями «чужих».

Розслідування BBC цінне саме тим, що не грає в геополітику. Воно не питає, чий прапор над катівнею. Воно питає: як звати того, хто вмикав струм, і де він зараз. Ця оптика — від конкретної людини до конкретного злочину — і є єдиною, яка врешті дає результат. Повільно. Через роки. Але дає.

Юрій Темербек досі рибалить у Ростовській області. Руслан Єрьомічев викладає фотографії з Криму. Андрій Співак возить пасажирів по Омську. Троє імен уже не сховати назад у темряву — і в цьому, хай як мало, вже є перемога. Питання, яке лишається відкритим, звучить незручно для всіх: скільки років мине, перш ніж хтось із цих троє зайде в юрисдикцію, де на нього чекає не таксі, а наручники — і чи доживуть до того дня ті, хто три роки і тринадцять днів рахував удари?

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon