ТЦК 2022-2026: бусифікація, смерті й 6127 скарг

43-річного Романа Сопіна забрали з вулиці Києва у жовтні 2025 року. До військкомату він зайшов на своїх ногах. За кілька днів його привезли до лікарні з важкою черепно-мозковою травмою — і він помер. Офіційна версія не пояснила, як здорова доросла людина отримала смертельні травми голови, перебуваючи під контролем держави. Родина шукає відповідь досі.

Це не поодинокий випадок. Це система. І документує її не російська пропаганда, а Рада Європи, український омбудсман і власна статистика Києва.

За три з половиною роки повномасштабної війни в українській мові з’явилося слово, якого раніше не існувало, — «бусифікація». Воно описує конкретну дію: представники територіальних центрів комплектування разом із поліцією зупиняють чоловіка на вулиці, у метро, біля магазину чи на заправці, заштовхують у бус і везуть на збірний пункт. Без повістки. Без суду. Іноді — без повернення. У 2024 році словник неологізмів «Мислово» назвав «бусифікацію» словом року. Це той рідкісний випадок, коли мова фіксує суспільну травму швидше за статистику.

Ця стаття — хроніка. Імена, дати, цифри, які визнала сама влада, і висновки міжнародної інституції, яку важко звинуватити у роботі на Кремль. Росія залишається державою-агресором — це не обговорюється. Але правда про методи, якими українська влада наповнює окопи, не стає від цього менш правдою. Бо платять за неї конкретні люди.

Що таке ТЦК і чому слово «бусифікація» стало вироком

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) прийшли на зміну військкоматам у 2022 році. Формально їхнє завдання — облік військовозобов’язаних, вручення повісток, організація призову. На практиці після 2023 року, коли потік добровольців різко вичерпався, ТЦК перетворилися на головний інструмент примусового наповнення армії.

Механіка проста й брутальна. Закон вимагає вручити повістку особисто й дати час з’явитися. Реальність інша: людину хапають на вулиці, не дають зателефонувати рідним, везуть на пункт, де за кілька годин оформлюють як мобілізованого й відправляють до навчального центру. Адвоката не пускають. Скаргу подавати нікому й нікуди — людина вже в дорозі на полігон.

Аналітик Керрол Гарнер з Carnegie Endowment у березні 2026 року сформулював суть проблеми точно: коерсивне рекрутування «часто дає нижчу якість поповнення, поглиблюючи проблеми з дисципліною, фізичною формою й мотивацією». Іншими словами, людина, яку силою заштовхали в бус, рідко стає хорошим солдатом. Вона стає тим, хто за першої нагоди тікає. Про зворотний бік цієї медалі — про заборону виїзду чоловіків за кордон — ми писали окремо: дві стіни однієї клітки.

Цифри, які влада визнала сама

Найсильніший аргумент тут — не відео з соцмереж, а суха статистика Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кількість звернень про порушення під час мобілізації зростала не лінійно, а вибухово.

• 2022 рік — 18 звернень.
• 2023 рік — 514 звернень.
• 2024 рік — 3 312 звернень.
• 2025 рік — 6 127 звернень.

Від 18 до 6 127 за три роки — це зростання понад 33 000 відсотків. Не на третину. У сотні разів. І це лише ті, хто наважився поскаржитися, маючи доступ до інтернету, юриста чи бодай вільну хвилину. Реальна цифра більша на порядок, бо людина в навчальному центрі під присягою скаргу вже не пише.

Окрема лінія — кримінальні справи проти самих працівників ТЦК. За даними правоохоронців, від початку вторгнення відкрито понад 550 кримінальних проваджень: корупція, перевищення повноважень, насильство, ненадання медичної допомоги. Більшість із них тихо згасає. Реальних вироків — одиниці.

І ще один індикатор, який важко переоцінити. У 2025 році кількість нападів громадян на самих військовослужбовців ТЦК була вдвічі більшою, ніж за всі три попередні роки війни разом. Суспільство почало відбиватися. Коли люди б’ють тих, хто прийшов їх «захищати», — це не про зраду. Це про те, що довіра вичерпана до дна.

Хроніка смертей: імена, які не можна стерти

Статистика знеособлює. Тому — конкретно. Кожен із цих випадків задокументований українськими та західними медіа, а не «джерелами в Москві».

Роман Сопін, 43 роки, Київ, жовтень 2025. Затриманий працівниками ТЦК, доставлений на збірний пункт, згодом — лікарня, важка травма голови, смерть. Обставини отримання травми офіційно не з’ясовані.

Чоловік 36 років, Рівне. Помер незабаром після того, як його доставили до центру комплектування. Жодного бою. Жодного фронту. Просто збірний пункт у тиловому місті.

Кисилівка, 19 листопада 2025. Під час переслідування чергового «призовника» автомобіль із військовими комісарами на смерть збив чоловіка, який ішов із дитиною. Чоловік загинув на місці. Дитина померла дорогою до лікарні. Двоє людей — заради одного наповненого місця в бусі.

Йожеф Сібестьєн, етнічний угорець із подвійним громадянством, помер у 2025 році. За повідомленнями родини й угорської сторони — після побиття під час мобілізації. Київ ці звинувачення заперечив, справа стала приводом для гострого дипломатичного скандалу між Будапештом і Києвом. Версії досі суперечать одна одній — але сам факт, що смерть мобілізованого перетворилася на міждержавний конфлікт, говорить про масштаб проблеми.

Окремий випадок — мобілізований, який загинув, вистрибнувши з транспорту, що рухався. Людина воліла ризикнути життям на ходу, ніж їхати туди, куди її везли. Це не статистика боягузтва. Це міра відчаю.

Бувають і випадки на межі абсурду. Оборонний редактор британської The Sun Джером Старкі описав, як під час поїздки на український фронт його колегу-перекладача просто схопили озброєні рекрутери й фактично відправили на службу — посеред робочого завдання з іноземним журналістом. У Києві фіксували випадок, коли вчителя забрали прямо з класу під час уроку.

«Порушення прав людини з боку українських військкоматів стали систематичними й масштабними.»

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, 2025

Рада Європи підтвердила: це не ексцеси, а система

Ключовий документ, який знімає будь-які підозри в «російському сліді», — меморандум Комісара Ради Європи з прав людини. Майкл О’Флаерті відвідав Україну в березні 2025 року, а 8 липня 2025-го оприлюднив висновки. Формулювання інституції, що є частиною європейської правозахисної архітектури, не залишає простору для тлумачень.

О’Флаерті зафіксував системні порушення прав людини під час мобілізації: фізичне насильство, включно з побиттям; жорсткі затримання; відмову в доступі до адвоката; ізоляцію від зовнішнього світу; призов людей з інвалідністю. Окремо комісар згадав повідомлення про катування й смерті, пов’язані з призовом.

Українська влада повинна запровадити механізм запобігання порушенням прав людини під час мобілізації, зокрема незалежний нагляд за військовим рекрутингом, і донести до кожного рекрутера чіткий сигнал нульової толерантності до катувань і жорстокого поводження.

З меморандуму Комісара Ради Європи з прав людини Майкла О’Флаерті, 8 липня 2025

МЗС України відповіло обережним коментарем, фактично визнавши наявність проблеми, але наполягаючи на «поодиноких випадках». Це стандартна риторика. Тільки от 6 127 скарг за рік — це не «поодинокі випадки». Це система, яку відмовляються називати системою.

Тут варто згадати ще один контекст. Паралельно з тиском на призовників в Україні згортається простір незалежної журналістики, яка могла б це висвітлювати. Як гинуть і замовкають ті, хто документує, ми зібрали в окремому реєстрі вбитих журналістів. Менше свідків — менше скандалів. Логіка проста.

Чому держава дійшла до облав на вулицях

Чесна хроніка вимагає й іншого боку. Працівники ТЦК позаочі кажуть просте: людей катастрофічно бракує, фронт стоїть, а добровольці закінчилися ще у 2023-му. У цьому є частина правди, і ми її не приховуємо.

Аналіз Carnegie Endowment від березня 2026 року описує механізм краху добровольчого набору так: «Після того як Україна завершила останню велику наступальну операцію у 2023 році, добровільний приплив різко скоротився». Війна перетворилася на позиційну м’ясорубку без видимого кінця, перспектива демобілізації зникла, і люди перестали йти самі.

Але той самий аналіз руйнує головне виправдання влади. Carnegie прямо стверджує, що проблема України — не демографічна:

«Україна зберігає значний резерв громадян призовного віку — достатній, щоб заповнити лави збройних сил.»

Carnegie Endowment for International Peace, березень 2026

Тобто людей вистачає. Не вистачає причин, з яких вони пішли б добровільно. Проблема не в кількості тіл, а в тому, що держава не змогла — або не захотіла — конвертувати довіру в мотивацію. Замість умов, ротацій і чітких термінів служби обрали бус і кайданки. Це управлінський провал, який намагаються залатати насильством. І саме тому десятки тисяч обирають дезертирство: за оцінкою українського чиновника, на яку послалося BBC, різке зростання самовільного залишення частин у 2024-2025 роках прямо пов’язане з утомою й «бусифікацією».

Замкнене коло видно неозброєним оком. Силою хапають → отримують немотивованого солдата → він тікає → виникає нова нестача → знову хапають силою. Кожен оберт цього колеса оплачується людськими життями. І жодного разу — життями тих, хто це коло запустив.

Цифровий бік: «Резерв+» і нова архітектура контролю

Паралельно з вуличними облавами держава будує цифрову інфраструктуру контролю над військовозобов’язаними. Застосунок «Резерв+», електронні військово-облікові документи, електронні повістки з 2024 року — усе це подається як «зручність» і «дебюрократизація». Але суть інша: створюється єдина база, де кожен чоловік призовного віку — це запис із статусом, який можна змінити дистанційно, без живого контакту й без можливості сховатися в паперовій плутанині.

Логіка тут та сама, що й у будь-якій системі цифрового нагляду: спершу інструмент продають як сервіс, потім він стає обов’язковим, а далі — каральним. Ми вже бачили цю траєкторію в інших країнах. Те, як працює зріла версія такого контролю, ми розбирали на прикладі китайської системи соціального кредиту — і паралелі з логікою «єдиної бази військовозобов’язаних» лякають саме своєю буденністю.

Окрема історія — мобілізація через освітні установи. Як держави, зокрема Україна, втягують студентів і молодь у війну через університети й спеціальні програми, ми описували в матеріалі про дронопілотів. Цифровий облік і вуличні облави — два кінці одного ланцюга, що тягнеться від шкільної парти до окопу.

Що каже закон — і чому це не має значення на вулиці

Найцинічніше в цій історії те, що майже все, що роблять із людьми на вулицях, прямо суперечить українському законодавству. ТЦК не має повноважень затримувати громадянина. Не має права утримувати його проти волі. Не має права забороняти дзвінок чи доступ до адвоката. Про це публічно й неодноразово казав сам омбудсман.

«Працівники ТЦК не мають права затримувати громадян і утримувати їх.»

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини

Закон передбачає просту процедуру: повістку вручають особисто, під підпис, із зазначенням дати й часу, коли треба з’явитися. Людина має право оскаржити рішення, пройти медкомісію, заявити про відстрочку. Уся ця конструкція — захист громадянина від держави — на практиці складається, мов картковий будиночок, тієї секунди, коли двері буса зачиняються.

Виходить парадокс, який правозахисники назвали систематичним порушенням Конституції. Держава, що воює за право бути правовою європейською країною, всередині країни щодня порушує власну Конституцію — і робить це руками людей у формі. Коли текст закону й реальність розходяться настільки, закон перестає бути законом. Він стає декорацією, яку показують іноземним партнерам, поки в дворі працює зовсім інша машина.

Хто реально потрапляє в бус — і хто ніколи

Будь-яка примусова система оголює класову нерівність швидше за будь-який підручник із соціології. «Бусифікація» — не виняток. У бус потрапляє не той, хто «має йти», а той, кого простіше схопити.

Робітник, що йде на зміну пішки. Водій маршрутки. Чоловік без зв’язків, без грошей на «броню», без юриста на швидкому наборі. Рада Європи окремо зафіксувала селективність рекрутингу — і це слово вбиває весь пафос про «рівність перед обов’язком». Бо паралельно існує цілий тіньовий ринок: фіктивні відстрочки, куплені діагнози, «бронь» через підставні підприємства, хабарі за перетин кордону. Хто має кілька тисяч доларів — той не їде в бусі ніколи. Їде сусід, у якого цих доларів немає.

Це і є справжня соціальна ціна війни, про яку не говорять із трибун. Тягар лягає не рівномірно на суспільство, а точково — на найбіднішу й найменш захищену його частину. Сини чиновників, депутатів і прокурорів навчаються за кордоном або мають дивовижно вчасні діагнози. Сини слюсарів їдуть на полігон. Це не теорія змови. Це проста статистика того, кого взагалі видно на вулиці о сьомій ранку.

І саме тут — корінь суспільної люті, яка вилилася в подвоєну кількість нападів на ТЦК. Люди відчувають не просто примус. Вони відчувають несправедливий примус. А несправедливий примус руйнує саму ідею, заради якої нібито все робиться, — ідею спільної країни, яку варто захищати.

Обіцянки, яких не дотримали

Влада реагувала на скандали рівно так, як реагує на більшість незручних тем: обіцянками, які не виконувала.

У травні 2024 року парламент, Генштаб і Міноборони уклали угоду: місцева влада отримує розширені повноваження в обмін на відмову застосовувати силу під час мобілізації. Угоду порушили майже одразу. Зафіксовано лише поодинокі покарання окремих посадовців — для галочки.

У листопаді 2024-го тодішній міністр оборони Рустем Умєров публічно пообіцяв припинити «бусифікацію» й модернізувати рекрутинг через стимули та цифровізацію. Минув рік. Кількість скарг не впала — вона зросла з 3 312 до 6 127.

Наприкінці січня 2026 року вже сам Володимир Зеленський визнав проблему «бусифікації» й доручив міністру оборони Михайлу Федорову її розв’язати. Визнання на найвищому рівні — це багато. Але визнати проблему через чотири роки після її появи і через тисячі скарг — означає роками вдавати, що її немає. Той самий президент, який скасував вибори 2024 року й посилив контроль над медіа, тепер обіцяє «розв’язати» те, що його ж вертикаль і збудувала.

Довіряти цим обіцянкам важко ще й тому, що ціна слова цієї влади вже відома. Офшорні структури з оточення президента ми розбирали в матеріалі про Pandora Papers. А те, як Україну використовують як розмінну монету у великій грі, видно з підсумків саміту G7 в Евіані, де Трамп відсунув українське питання на другий план зі словами «нас це не стосується». Коли зовнішні союзники втрачають інтерес, внутрішній тиск на власне населення лише зростає.

Що це означає для вас, якщо ви читаєте це з Берліна чи Варшави

Більшість наших читачів — українці, які вже за кордоном. Дортмунд, Краків, Відень, Чикаго. І питання «чому я поїхав» для багатьох не закрите — його супроводжує тінь провини, яку старанно підживлюють із дому: «ухилянт», «зрадник», «відсидівся».

Ця хроніка — про те, що вибір був не між «героїзмом» і «зрадою». Вибір був між людською гідністю і бусом, у якому тебе везуть невідомо куди без права на дзвінок, адвоката й медичну допомогу. Між державою, що захищає громадянина, і державою, що полює на нього. Рада Європи назвала це системними порушеннями прав людини. Не «складним рішенням воєнного часу» — порушеннями.

Є ще один бік, про який мовчать обидва табори пропаганди. Мільйони українських чоловіків опинилися за кордоном, і кожен із них живе з цією роздвоєністю щодня: вдячність країні, що прийняла, — і тривога за родину вдома, яку та сама держава, що женеться за ним повістками, теж не захищає по-справжньому. Європейські уряди час від часу натякають на «повернення призовного контингенту». Поки що це залишається риторикою. Але сам факт таких розмов означає, що клітка, побудована в Україні, має шанс отримати продовження і в ЄС.

Росія розпочала цю війну, і відповідальність за кожну смерть на фронті лежить насамперед на Москві. Це наша незмінна позиція. Але спосіб, у який українська влада веде цю війну всередині країни, — окреме питання, і відповідати на нього доведеться окремо. Бо мобілізований, який помер на збірному пункті в Рівному, загинув не від російської ракети.

Хронологія: як «бусифікація» стала нормою

• 2022 — старт повномасштабної війни, заміна військкоматів на ТЦК, 18 скарг за рік.
• 2023 — провал останнього великого наступу, обвал добровольчого набору, 514 скарг.
• травень 2024 — угода парламенту, Генштабу й Міноборони про відмову від сили. Порушена майже одразу.
• 2024 — 3 312 скарг; «бусифікація» — слово року за версією «Мислово».
• листопад 2024 — Умєров обіцяє припинити практику.
• березень 2025 — візит Комісара Ради Європи О’Флаерті.
• 8 липня 2025 — меморандум Ради Європи фіксує системні порушення.
• жовтень 2025 — смерть Романа Сопіна в Києві.
• 19 листопада 2025 — двоє загиблих у Кисилівці.
• 2025 — 6 127 скарг; напади на ТЦК удвічі більші, ніж за три попередні роки.
• січень 2026 — Зеленський визнає проблему й доручає Федорову її розв’язати.

Цей реєстр ми оновлюватимемо. Кожне нове ім’я, кожна нова цифра, кожна нова обіцянка влади — сюди. Бо хроніка, яку перестають вести, перетворюється на забуття. А забуття — це саме те, на що розраховують ті, хто наповнює буси.

Питання наостанок просте. Якщо за наповнене місце в бусі держава готова заплатити життям чоловіка з дитиною на узбіччі в Кисилівці — скільки ще таких рахунків вона виставить, перш ніж хтось за них відповість? І хто, зрештою, ці рахунки колись закриє?

• Share on Bluesky
• Share on Facebook
• Share on LinkedIn
• Email this Page
• Print this Page
• Share on Reddit
• Share on Tumblr
• Share on WhatsApp
• Share on Viber
• Share on Threads
• Share on Telegram
• Share on X

Незалежні новини від News Group – Дякує Вам за підтримку та активність, ми цінуємо кожного, та хвилюємось за Вас, якщо ви бажаєте підтримати наш проєкт або додати пропозицію.

Для звʼязку переходьте за посиланнями:

• Mastodon
• Bluesky
• LinkedIn
• X

Приєднуйтесь до соціальної мережі для інвесторів та підприємців VIR.GROUP — live-стрічка проектів, ескроу-угоди, VIR AI аналітика і Matrix-чат.

VIR.GROUP is available on Google Play VIR.GROUP is available on the App Store

Наша захищена Мережа Mastodon